fbpx
Життєві історії
Весілля вигравало на все село. Зібралася вся родина та сусіди. Враз наречена засмутилася. Вона побачила серед гостей Миколу. Її перше кохання, їх розлучила його мати, не хотіла, щоб одружився на медсестрі. Він, виявляється, родич її чоловіка. Микола аж розцвів, як побачив Світлану, а потім підійшов до нареченого і почав розмову тихо, щоб люди не чули

Весілля вигравало на все село. Зібралася вся родина та сусіди. Враз наречена засмутилася. Вона побачила серед гостей Миколу. Її перше кохання, їх розлучила його мати, не хотіла, щоб одружився на медсестрі. Він, виявляється, родич її чоловіка. Микола аж розцвів, як побачив Світлану, а потім підійшов до нареченого і почав розмову тихо, щоб люди не чули

Того дня Світлана приїхала до бабусі в село. Вона працювала в обласному центрі майже за півтори сотні кілометрів медсестрою в лікарні. Тож до бабусі навідувалася рідко. Зазвичай приїжджала, аби допомогти посіяти, обробити, зібрати урожай. А два дні тому вирішила просто поїхати відвідати. Тож спекла улюблений бабусин торт, купила солодощів і гайнула в село. Світлана дуже хотіла побродити осіннім лісом, назбирати грибів, з яких готувала на зиму смачнючу грибну ікру. Та найбільше – відпочити. За матеріалами

І ось – вона в лісі. Шелестять під ногами сухі листочки, десь неподалік, примостившись на гілці красуні-берізки, стрекоче сорока. Вітер розносить ніжний аромат грибочків. Дівчина дуже любила такі прогулянки, де насолоджувалася неймовірною осінньою палітрою фарб і відпочивала.

Так сталося, що її мама свого часу виїхала до Італії. Згодом туди ж переїхав і батько. Взяти із собою доньку не вдалося через паперову бюрократію. Тож вона, Світлана, дуже боляче переживала це і з нетерпінням чекала наступного року – саме тоді батьки обіцяли забрати її. Проте в них народився малюк, братик Світлани, і дівчинку вирішили ще на якийсь час залишити з бабусею.

– Через рік-два ми її заберемо, – написала мама Світлани своїй матері. – Бо ж потрібно, щоб і дитина трішки підросла, і ми вирішили питання щодо проживання тут.

Однак через рік у сім’ї з’явилася ще одна донечка, і батьки вже й не згадували про те, що заберуть старшу доньку до себе. Тож дівчинка росла в бабусі. Згодом вступила до медучилища – і вже четвертий рік працювала в лікарні. Там же зустріла й перше кохання. Микола був лікарем, і коли про їхні стосунки дізналось оточення, то мама коханого, яка працювала заввідділення, коротко і чітко пояснила Світлані, що вона не рівня її синові. Та ще й пригрозила, що як і далі буде зустрічатися з Миколою, то вона зробить так, що дівчина втратить роботу і в місті не знайде іншої за спеціальністю. Спершу Світлана думала, що все минеться. Ну, не може ж хлопець послухатися своєї матері та покинути її, свою кохану. Проте саме так і тpaпилося. Спершу він не відповідав на її дзвінки, а коли вона побачила, як коханий, помітивши її, тікає в перший-ліпший кабінет, усе збагнула.

– Мама має рацію, – мовив якось, коли залишилися в одному кабінеті. – Я лікар, і моя дружина також повинна бути лікаркою, а не медсестрою. Тому…

Далі Світлана нічого не розчула. Кинулася геть, аби не чути цього. Вона перейшла працювати в іншу лікарню і намагалася забути і Миколу, і свої почуття до нього. З часом бiль і обpaза почали поволі стихати.

Попри сухе літо, осінь радувала щедрим урожаєм грибів. Тож дівчина назбирала великий пакет красивих боровичків. Але коли вирішила перейти через потічок. Там неглибоко, трішки вище за коліно, та коли спробувала звестися на ноги, зрозуміла, що сталася бiда – боліла нога. І дівчина почала ридати.

– Що трaпилося? – почула вона. – Впали у потічок?

Перед нею стояв молодий чоловік. Виявилося, що він єгер і саме обходив свою ділянку, коли побачив Світлану. Зрозумівши, взявся допомагати дівчині дістатися до узлісся.

– Ой, не можу, – видихнула вона, коли до дороги залишалося буквально півтори-дві сотні метрів. – Так бoлить…

Тоді хлопець підхопив її на руки і поніс. Зателефонував товаришеві, який приїхав, і разом вони відвезли Світлану до районної лікарні. Пеpeлом був складним і потребував стаціонарного лікування. Тож Зиновій часто приїжджав відвідати її. Опісля почав їздити в обласний центр, де вони гуляли містом, ласували смачним морозивом у кафешках. А в один із таких вечорів він освідчився їй і попросив вийти за нього заміж.

– Звісно, я погодилася, – розповідала щаслива Світлана. – Я так його кохаю! Вирішили зробити невеличке весілля в нас у селі. І яким же було моє здивування, коли серед гостей побачила Миколу. Виявилося, що він родич Зеника.

Коли ж гості почали танцювати, Микола підійшов до Зеника. В його очах була туга.

– Зенику, бережи її, – мовив до родича. – Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що свого часу зустрічався з медсестрою. А мама наказала залишити її і одружитися з Людою? Так от, Світланочка і є та сама медсестра. Вона – той скарб, який потрібно берегти і який я, дурний, втратив. Ох, якби ж усе можна було хоч на мить повернути назад!.. Я послухав маму і одружився з Людкою, яка тепер мені все життя псує. Всі гроші в неї, квартиру, дурень, на неї переписав, а вона мені ще й роги наставляє.

– Упс! – тільки й мовив Зиновій. – Значить, отой, який так непорядно вчинив з моєю Світланою, – це, виявляється, ти? Ну, що тобі сказати? Кожному доля дає шанс отримати щастя.

– Я сам винен, що втратив своє щастя, – сказав Микола. – Хоча… Світлано, кохана моя, а може, ми почнемо все спочатку?

– Миколо, в житті спочатку ми починаємо все лиш один раз, – відповіла Світлана. – І я щиро дякую небу за те, що воно подарувало мені зустріч із Зиновієм. Він – моє щастя! А ще вдячна долі, що вберегла мене від тебе.

Ксенія Фірковська

Фото ілюстративне, з вільних джерел

facebook