fbpx
Життєві історії
Весілля вигравало, молодь танцювала, веселилася, господині швиденько розносили страви. А після весілля, коли музики пішли відпочивати, молоді ще кортіло погуляти. Тож пішли до хати, де Іван квартирував. Веселий гурт ввалився у залу, хоча старенька хазяйка невдоволено бурчала, дівчата швиденько приготували такі-сякі наїдки. – Лесюню, йдемо в мою кімнату, – шепотів Іван. – То не моя дитина! – горланив не своїм голосом і гамселив все, що бачив у тещиній хаті

Весілля вигравало, молодь танцювала, веселилася, господині швиденько розносили страви. А після весілля, коли музики пішли відпочивати, молоді ще кортіло погуляти. Тож пішли до хати, де Іван квартирував. Веселий гурт ввалився у залу, хоча старенька хазяйка невдоволено бурчала, дівчата швиденько приготували такі-сякі наїдки. – Лесюню, йдемо в мою кімнату, – шепотів Іван. – То не моя дитина! – горланив не своїм голосом і гамселив все, що бачив у тещиній хаті. Але те, що було тієї ночі в Івановій кімнаті, назавжди змінило життя трьох людей. Про той випадок в селі ще довго говорили.

Весілля вигравало, молодь танцювала, веселилася, господині швиденько розносили страви, нетверезі дядьки не виходили з-за столу, старі бабці тужливо завивали «Горіла сосна», гості кричало «Гірко!»… Іван не зводив погляду зі своєї дружки – білявки з волошковими очима. І з нетерпінням чекав, коли йому заспівають: «Старший сват, старший сват, не вміє гуляти, він не вміє старшу дружку та й поцілувати!» Тільки чув перші слова – підхоплювався і цілував Лесі. За матеріалами Вісник К

***

І кожного разу до танцю кликав тільки її – так запала в душу. А після весілля, коли музики пішли відпочивати, молоді ще кортіло погуляти. Тож пішли до хати, де Іван квартирував (в цьому містечку після інституту працював інженером на заводі, сам був з іншої області). Веселий гурт ввалився у залу, що старенька хазяйка невдоволено бурчала, дівчата швиденько приготували такі-сякі наїдки. В Івана йшла обертом голова. Він постійно просив Лесю, щоб та пішла з ним в кімнату…

***

Вранці Іван спросоння мружив очі від сонячних промінчиків, що заглядали у вікно. Хотів потягнутися, але на його руці лежала чиясь голова. Хто це?! – його ніби ошпаpили кип’ятком. Глянув: поряд смачно посапувала… смаглява Нелька, яка проходу не давала на весіллі. Дивно, бо ж нічого не пам’ятав! Пригадує, що кликав Лесю, встали з-за столу, похитуючись, йшли в його кімнату… Спливло в пам’яті, як скрипнули двері, і хтось зайшов та шмигнув до нього в ліжко… Значить, то була Нелька.

– Ну що, Йванку, збираємося, а то весілля нас зачекалося, – не соромлячись, сказала Неля.

Відтоді вони були разом. Не раз помічав на собі сумний Лесин погляд, але Неля не давала отямитися, постійно крутилася біля нього – адже жили в одному містечку. А за місяць «потішила» новиною, яка була, як грім серед ясного неба: «Я чекаю дитину, тож, хлопче, треба йти до загсу».

***

Коли через… сім місяців народилася дівчинка, був ошелешений.

– То не моя дитина! – горланив не своїм голосом і гамселив все, що бачив у тещиній хаті.

– Воно недоношене, молитися треба, а не нерви свої показувати! – і собі кричала жінчина мати.

Так Івана переконали, що ростить він свою дочку, допоки випадково не дізнався правду. Якось на роботі чоловіки, як баби, плескали.

– Іване, ну ти й дурень, – хихикав механік. – Чи схожа на тебе твоя дитина?

Спочатку не розумів, до чого той хилить, а тоді, розсердившись, взяв його за баpки, що старий не на жарт перeлякався і випалив всю правду:

– Та Нелька до тебе совалася з шабaшником… А тут – підвернувся ти.

Почувши новину, як чорна хмара, повернувся додому. Непереливки було і жінці, і тещі. А наступного ж дня, розрахувавшись з заводу, поїхав у рідне місто.

***

Минуло кілька літ. Іван одружився, мав сина, жінку – хорошу господиню, працював інженером, як молодий спеціаліст отримав квартиру. Словом, життя складалося так, як би мріяв кожен. І тут раптом – несподіваний телефонний дзвінок:

– Іване, то Леся, пригадуєш?

– Леся? – здивувався. – Чого ж не пам’ятаю, – від її приємного голосу стало млосно на душі: як міг тоді цю милу Лесюню проміняти на гулящу Нельку?! Заятрили paну і її слова:

– Знаєш, чого дзвоню… Нелька в мене спочатку забрала тебе, а тепер крутить знову з моїм хлопцем… – схлипувала у трубку дівчина. – Він – студент, приїхав на практику. У нас вже день весілля був призначений. І я пішла в гості до неї, хотіла з подругою познайомити. Сиділи, поки я вийшла на кухню – вона з ним вже цілується! Прошу тебе, молю, скажи їй щось… – Леся заливалася слізьми.

Звісно, шкода стало дівчину. Та чим міг допомогти?! Знайшов втішні слова, сказав, що вона, красива, добра, заслуговує хорошого чоловіка, а не такого, який чіпляється за першу-ліпшу спідницю (зловив себе на думці, що говорив ніби про себе). Леся, трохи заспокоївшись, подякувала, що вислухав її, і вибачилась.

***

Треба так статися, що через п’ятнадцять років, коли у Києві з сином подавали документи в інститут, випадково біля вузу зустрів… Лесюню. Вона була така ж, як і колись, – красива, струнка, приваблива.

Побачивши її, згадав роки молодості і вкотре пожалкував, що не стала його дружиною.

Відійшли вбік, розговорилися, вона похвалилася, що щаслива у шлюбі, має меншого сина.

– А це, – кивнула на дівчину, – старша донька, теж поступає в інститут.

– Це твоя донька з тим студентом? Не забрала Нелька? – поцікавився Іван.

– А ти нічого не знаєш про свою колишню?! – здивувалася Леся.

– Ні, – знизав плечима.

– Мій студент взяв її заміж. І виїхали вони в іншу область, точно не пригадаю яку.

Словом, кудись на Схід. Нічого про неї не чула, знала, що жили непогано, мають ще двох хлопчиків.

Юлія ШЕВЧУК

Фото ілюстративне, з відкритих джерел.