Без рубрики
Весілля вони відгуляли пишне, а після летів додому на крилах, а застав свою Дарусю в їхньому ліжку зі шваґром

Я тоді пив безперервно. Провалювався у темну невідомість, де не було ні дня, ні ночі і не хотів повертатися до реальності, щоб не збoжеволіти. Чому вона так вчинила? Я б їй пробачив кожного, та не чоловіка своєї рідної сестри. Не наплювала в душу, а вирвала вона моє серце…

Автобус плив серед золота осені, обігрітий стиглим ласкавим промінням, а я дивилася на Петра Івановича і розуміла, що зрада немає облич. Немає поділу, чи межі між чоловічою і жіночою зрадою. До цього часу я чула жіночі сповіді. А сьогодні побачила очі цього посивілого чоловіка і мені стало ніяково. В їхній глибині палала така невимовна туга, що я аж зіщулилася вся, і наче несла покарання за вчинки половини людства, до якої належу.

Читайте також: “Матусю, не плач. Не прийде Миколай і не треба, я зовсім не ображуся”

Болить і їм. Пече.  Може й більше, як нам. Хтозна

Після закінчення інституту Петро залишився вчителювати в рідному місті. Красивий, спортивної постави хлопець подобався багатьом дівчатам. Не одна тихцем мріяла про його гарячі обійми. А як співав! Голос просто заворожував навколишніх, зробивши Петра Івановича учасником міського хору. Якось на гастролях познайомився він з Дариною. Маленька, світленька, витончена, як статуетка, дівчина, припала йому до душі.

Весілля відгуляли пишне, і почали жити окремо у спільно придбаній квартирі. Двійко гарних діточок звеселяли батьків, які любилися, мов голуб’ята. Що вже шанував свою Дарусю Петро, то, мабуть, про кращого чоловіка годі було й мріяти. Одягав, як лялечку, прикраси і квіти дарував, щороку возив на відпочинок.

Працювала Дарина на півставки в бібліотеці, не перевантажувала себе й хатньою роботою, бо Петро і їсти варив, і дітей доглядав.

Лихі дев’яності ввірвалися і в їхню щасливу родину. Учительська зарплата була малою, потім її зовсім перестали виплачувати, а Дарина не звикла собі в чомусь відмовляти, тому стала дратівливою та прискіпливою. Почалися сварки, непорозуміння, і Петро вирішив, як і тисячі українців, їхати за кордон. Працював у сусідній Польщі на будівництві, рвав жили з раннього ранку до пізньої ночі, перебивався дешевими харчами, щоб тільки допомогти сім’ї.

– Було дуже важко, але ні фізична праця, ні голод, ні холод не можуть зрівнятися з душевними муками, – каже тихим, пригніченим голосом Петро Іванович…

Сухі, короткі телефонні розмови, оце й увесь зв’язок з сім’єю. Він сумував за дітьми, за Дариною. Мав велику надію, що коли приїде, то знову почує її ласкавий сміх, побачить рідні очі, забудеться в обіймах коханої.

Перший тривожний сигнал надійшов від товариша, коли той натякнув, що Дарина не дуже його чекає. Петро не повірив і гнав далеко від себе ту осоружну думку, навіть з другом посварився, сказавши, що той йому заздрить, тому й вигадує всіляке.

Але пересвідчився сам, коли приїхав. Летів додому на крилах, не міг дочекатися зустрічі, а застав свою Дарусю в їхньому ліжку зі шваґром. Тоді земля йому розтворилася під ногами. Нічого не пам’ятав. Отямився аж через два місяці, пробудившись від алкогольного забуття.

Розлучилися… Живуть в одній квартирі у різних кімнатах.

Не помічають одне одного. Чи ж вороги? Просто – порожнє місце, – каже про колись кохану Дарину Петро Іванович. Не пробачив. Нехай її Бог простить, зауважує.

Спливають дні життя… Тихо скапують, як віск свічки, облітають, наче те золоте осіннє листя, застеляючи тихою ностальгією наші душі.

Розповідь Петра Івановича закінчилася. Вона була, наче сповідь. Я відчула, начебто його душі стало легше. А чи виросте нове, замість вирваного серця? Хочеться вірити. Хочеться…

Раїса Обшарська, Наш День

Related Post

facebook