От якби зараз не мої діточки, я давно вже залишила б свого чоловіка, поїхала працювати б в Польщу чи в далеку Італію.
Подруги зараз їздять частенько, гроші заробляють, цю зиму ще снігу не було, а вони всі в нових шубах ходять, а все тому, що добре життя мають і гроші гарні до того ж.
Так в житті склалося, що заміж вийшла я ще зовсім молодою, хотіла швидше покинути те село та батьківську хату, про яку зараз згадую лише з теплом та душевним трепетом.
Як тільки закінчила навчання в училищі, роботи в місті знайти не змогла, ніхто не брав на роботу, і я тоді розуміла, що доведеться повертатися мені знову жити в село, а що там за життя для молодої жінки. Отой хлів повен худоби, свиней та птиці, город чималий, відро з помиями і грубої грітися всю зиму – такого життя ніхто не хоче.
Тому, коли Іван лише натякнув мені на одруження, я погодилася відразу. Іван жив зі своїми батьками у двокімнатній квартирі, наче й не своє житло, місця небагато, зате у місті.
Весілля не було у нас зовсім ніякого, приїхали свекри у батьківську хату, їли та пили, переночували, а вранці мій батько найняв сусіда, спакували з матір’ю мені одну сумку і він завіз нас усіх в місто, до свекрів на квартиру.
Перша моя робота, в такому омріяному для мене місті – продавщиця на базарі. Мені так там було холодно, що не могла дочекатися кінця робочого дня взимку, що вже казати про саму торгівлю, заробляла я копійки там одні. Іван охоронцем в магазині працював, теж заробіток не найкращий, але по кафе і ресторанах ми не ходили, за оренду квартири не платили, тому нам вистачало на життя, люди й гірше живуть, коли велику частину свого заробітку віддають на орендовану квартиру.
Свекри до мене відносилися якось холодно, але й ніколи нічим не докоряли, таке відчуття наче я у них на квартирі живу, байдуже було до мене їм. Але й це не найгірший варіант для мене. Ну не прийняли вони мене у свою сім’ю щиро, так і бути, я їм дійсно чужа людина.
А згодом ми чекали дитя. Якоїсь особливої радості ні в чоловіка, ні в свекрів не було, лише я літала щасливою, наче на крилах. Я дуже сподівалася, що ця дитина зробить нас справжньою дружньою родиною, адже і чоловік і свекри ще не мали ні діток, ні онуків, та цього не сталося.
Після народження дитяти, я стала сидіти вдома, тоді я вперше відчула серйозний брак коштів, бо працював лише Іван, а витрати значно зросли, адже нас тепер стало більше. Десь раз у місяць мама передавала сумку з села з продуктами нашим сусідом, але це нас не особливо рятувало.
Потім звістка про другу дитину, навіть я не раділа їй, бо розуміла, що кусень хліба ділитимемо на чотирьох. Свекруха готувала лише собі та чоловікові, їх відношення не змінилося до нас, у неї ніколи не було особливого бажання допомогти мені з дитиною, чи їсти хоча б їй приготувати. Вона жодного разу не встала до дитини, не взяла на руки, лише ображалася, що виспатися вночі не може, коли дитятко плаче, бо вранці їй на роботу дуже рано потрібно вставати.
Отак минали рік за роком, діти пішли в садочок, а я на роботу.
Наче все ніби трішки налагодилося, коли Іван сказав, що вже давно зустрів іншу, і хоче розлучитися. Весь час я була настільки заклопотана дітьми, що перестала помічати, як змінився чоловік, часто комусь писав, телефонувати виходив на балкон, був далі завжди від мене, при цьому, щоб я зовсім нічого не чула. Він сказав, що ніколи й не мав до мене щирих почуттів, особливо, а залишити раніше мене не міг, бо я була без роботи, а зараз працюю, то цілком з усім і сама впоратися можу.
Найсумніше, що чоловік з свекрухою збирали мої та дитячі речі разом, а я розуміла, що тепер у мене немає навіть житла. В селі мене батьки теж не чекають, там у них ще двоє молодших дітей.
На два місяці Іван орендував мені квартиру, а що робити далі я не знаю, як самій бути з дітьми? У мене в кишені лише 2 тисячі гривень, але хіба це гроші в наш час?
Подруги кличуть мене працювати в Італію, там гарно вони заробляють добре, але ж у мене діти, де їх подіти, як нікому зовсім допомогти?
Фото ілюстративне.
