Весілля сестра робила в місцевій їдальні. Інтер’єр залишав бажати кращого: пластикові столи, старі стільці, гірлянди, які ледь світилися. Однак найголовніше було попереду – святкування. – Головне, що молоді щасливі, – шепнула я чоловікові, намагаючись не звертати уваги на деталі, з весілля ще ніхто голодним не пішов. Та перше розчарування прийшло разом із стравами. – Ну що, смачно? – підморгнув чоловік, ледь ковтаючи шматок м’яса. – Неймовірно! – відповіла я, та ми ще не знали, що нас чекає далі

Коли моя двоюрідна сестра Галина запросила нас із чоловіком на весілля її дочки Наталі, я була дуже рада. Весілля – це завжди радість, можливість зустрітися з родиною та відчути святкову атмосферу.

Галина попередила, що святкування буде невеликим – лише для найрідніших, близько п’ятдесяти гостей. Ми з чоловіком потрапили до списку «обраних», і це було приємно.

Я вирішила підійти до підготовки з усією серйозністю. Нову сукню вибирала довго, але знайшла саме те, що потрібно: витончену, стильну, кольору бордо. До неї підібрала туфлі, зробила зачіску та макіяж у салоні. Навіть не хочу згадувати, скільки грошей витратила, але результатом була задоволена.

– Ну що, готова блищати? – жартома спитав чоловік, оглядаючи мене перед дзеркалом.

Я і справді ретельно готувалася до цього дійства, бо давно вже не виходила між люди, а весілля – це нагода себе показати, зачіску і манікюр зробити, нову сукню придбати.

Ми вирішили подарувати молодятам 300 доларів. Як-не-як, ми близькі родичі. Гроші акуратно запакували в конверт, а ще придбали великий букет білих троянд.

Добиратися до села було нелегко. У нас із чоловіком машини немає, тож довелося їхати автобусом. Букет ідеально вписався в уявлення про незручності: то зачеплю когось пелюстками, то його прищемить дверима.

– А ми точно не могли взяти щось менше? – бурчав чоловік, дивлячись на букет.

– Тільки не починай! Це ж для нареченої!

Коли ми нарешті дісталися місця, нас зустріла Галина. Вона виглядала втомленою, але привітною.

– Ой, як гарно ви виглядаєте! – промовила вона, побачивши мене. – Проходьте, сідайте, зараз будемо починати.

Весілля проходило в місцевій їдальні. Інтер’єр залишав бажати кращого: пластикові столи, старі стільці, гірлянди, які ледь світилися. Однак найголовніше було попереду – святкування.

– Головне, що молоді щасливі, – шепнула я чоловікові, намагаючись не звертати уваги на деталі, з весілля ще ніхто голодним не пішов.

Та перше розчарування прийшло разом із стравами. Картопля була холодною, салати – пересоленими, а м’ясо взагалі жорстке, ніби гума.

– Ну що, смачно? – підморгнув чоловік, ледь ковтаючи шматок м’яса.

– Неймовірно! – відповіла я, саркастично піднімаючи виделку.

Музика також залишала бажати кращого. Гурт грав то фальшиво, то невпопад. Та у гостей не було настрою танцювати, був лише танець молодих, і все, а решту часу усі просто сиділи за столом.

Вечір тривав недовго, і коли нарешті все закінчилося, виникло питання, де нам залишитися на ніч. Переночували ми у Галини. Її будинок був затишний, і хоча місця було мало, нам вдалося втиснутися на розкладному дивані.

Наступного дня, коли ми вже збиралися додому, сестра несподівано запропонувала:

– Ви залишайтеся ще на день! Будемо поправини робити.

Чоловік підтримав ідею:

– Ну, залишимося! Треба ж свої 300 доларів відгуляти!

Я вагалася, але погодилася. Даремно. У другий день нас чекали «особливі» умови.

– У будинку місця немає, – сказала Галина. – Підете в стару літню кухню.

Я ледь не втратила дар мови.

– В літню кухню? Там навіть немає дивану, – перепитала я.

– Ну, це ж ненадовго! – додала сестра.

Чоловік сприйняв це з гумором:

– Буде романтика, як у молодості.

Але нічого романтичного не було. Матрац лежав на голій землі, комарі не давали спати, а вітер постійно свистів за вікном. Я ледь дочекалася ранку.

Наступного дня, після поправин, я вирішила поговорити із сестрою.

– Галинко, ти ж розумієш, що літня кухня з матрацом на підлозі – це трохи дивно для гостей, які приїхали здалеку?

– Та ви ж свої! Я думала, вам буде нормально! – виправдовувалася вона.

Я не стала сперечатися, але після тієї ночі зрозуміла, як наші родичі насправді нас цінують.

Коли я розповіла цю історію колегам, вони були ошелешені.

– Чому ти нічого не сказала? – запитали вони мене.

Я лише усміхнулася:

– А що це змінить? Ми зробили висновки. Більше ми до них у гості з таким ставленням не поїдемо.

Ця подія навчила мене важливого. Весілля, подарунки, навіть святкові моменти нічого не варті, якщо немає взаємної поваги. Ну як сестру відправити в літню кухню? Могла б або в себе в хаті потіснитися, або з сусідами домовитися, щоб прийняли, але вона пішла найлегшим шляхом.

Родинні зв’язки – це не просто слова. Вони мають підкріплюватися теплом, турботою та увагою. Тому з своєю сестрою у мене більше нема бажання бачитися.

А яка ваша думка? Чи правильно сестра зробила, коли так повелася зі мною?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page