Ліда й Настя познайомилися ще на першому курсі університету. Вони сиділи поруч, разом ходили на пари, ділили бутерброди на перервах. З часом стали подругами.
– Без тебе мені тут було б сумно, – якось сказала Настя.
– І мені так само, – усміхнулася Ліда.
Дружба їхня з часом лише міцніла. Настя завжди була емоційна, з вибуховим характером, а Ліда – спокійна, виважена, завжди готова підставити плече.
Коли Настя оголосила, що виходить заміж, Ліда зраділа, наче за рідну сестру.
– Ти будеш моєю дружкою! – повідомила Настя.
– Я? – здивувалася Ліда. – Це велика честь.
– Хто ж іще, як не ти? – сказала вона й обняла подругу.
Відтоді Ліда жила підготовкою до весілля. Вона разом із Настею обирала сукню, сиділа з нею в салонах, бігала по квіткових магазинах.
– Ой, ця сукня надто дорога… – зітхала Настя.
– Не переживай, знайдемо ще, – заспокоювала Ліда.
Вона організувала дівич-вечір. Зняла кафе, прикрасила залу, замовила торт у формі весільної сукні. Все оплатили з власної кишені.
– Лідо, та навіщо так розкошелюватися? – питала Настя, але насправді сяяла від задоволення.
– Бо це твій вечір, і він має бути особливим, – відповідала подруга.
Настя почувалася королевою.
Весілля минуло гучно, з піснями й танцями до ранку. Ліда подарувала букет квітів і конверт зі 100 доларами – для неї це були чималі гроші. Вона щиро вірила, що цей подарунок разом із усією її допомогою буде доречним.
Весілля минуло і на наступний ранок Ліда отримала дзвінок.
– Лідо, нам треба зустрітися, – голос Насті був якийсь холодний.
Ліда без зайвих думок погодилася, навіть не підозрюючи, про що буде розмова. Але коли зайшла, то відразу зауважила: Настя зустріла її не усмішкою, а стиснутими губами.
– Що трапилося? – запитала Ліда.
Настя витягла конверт і кинула його на стіл.
– Це що?
– Подарунок від тебе, – відрізала Настя. – Сто доларів?! Ти серйозно?
Ліда зблідла.
– А що не так? Я ж думала… Це ж немалі гроші.
– Усі давали по двісті-триста, а ти… – Настя скривилася. – Ти моя дружка, ти мала показати приклад!
Ліда відчула, як холодна хвиля прокотилася по її тілу. Такого вона явно не очікувала. На весілля дарує хто скільки може, ну хіба не так?
– Настю, я ж не рахувала, хто скільки дав. Я ж із тобою стільки всього зробила: дівич-вечір, прикраси, стільки часу і сил. Це ж теж…
– Та що ти мелеш! – перебила її Настя. – Це все дрібниці. Головне – гроші на весілля. Ти мене підставила! Таке враження, що посміялася з мене.
Між ними повисла тиша. Ліда дивилася на подругу й не впізнавала її.
– Ти справді так думаєш? – прошепотіла вона.
– Так, – твердо відповіла Настя. – Я чекала більшого.
Ліда повільно піднялася.
– Якщо гроші тебе дорожчі за все, що я зробила, то мені дуже прикро. Я думала, ми подруги. А виходить, я помилилася.
І вийшла, грюкнувши дверима.
Після цього неприємного випадку життя розвело їх у різні боки. Ліда влаштувалася на хорошу роботу, зустріла чоловіка, народила сина. Жила не розкішно, але щасливо.
У Насті все було не так райдужно: чоловік виявився гулякою, згодом вони розлучилися. Весільна казка закінчилася буднями й сварками.
Якось Ліда йшла з сином по ринку й випадково зустріла Настю. Та була бліда, втомлена, з торбами в руках.
– Привіт, – несміливо сказала Настя.
– Привіт, – відповіла Ліда спокійно.
Вони постояли мовчки. Нарешті Настя зітхнула:
– Знаєш, я тоді була дурною. Мені здавалося, що весілля – це головне, що гроші важать більше за дружбу. А втратила я тоді набагато більше, ніж отримала.
Ліда подивилася на неї довгим поглядом.
– Життя вчить нас по-різному, – сказала вона. – Але тепер я знаю: справжня дружба не міряється конвертами.
Настя опустила очі.
– Пробачиш?
Ліда знизала плечима.
– Я вже давно пробачила. Просто ми тепер різні.
Вона взяла сина за руку й пішла далі, залишивши Настю серед натовпу.
Весілля – це лише один день, а дружба перевіряється роками. І якщо людина ставить гроші вище за щирість, вона втрачає набагато більше, ніж може придбати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
