Світанок у гірському селі завжди був чистим і прозорим, як сльоза. Але Ірина, якій щойно виповнилося шістнадцять, бачила його крізь завісу постійної втоми. Вона була висока, з обличчям, що вже набуло дорослої, хоч і стомленої, краси, а її великі сірі очі, в яких відбивалися верхівки смерек, завжди трішки тремтіли — від холоду ранкової роси, від непосильної роботи, від несказаної тривоги.
Вона виносила на подвір’я важке відро, коли почула за спиною впевнений чоловічий голос.
— «Ти, певно, Ірина?» — пролунало лагідно, але з міською рішучістю.
Ірина різко обернулася. Перед нею стояв гість Миколи, сусідського сина, про весілля якого говорило все село. Іван. Він був старший на сім років, впевнено тримався, а його одяг, хоч і простий, здавався їй верхом елегантності.
— «А звідки ви знаєте?» — її голос був тихим, як шелест сухого листя.
Іван усміхнувся, і її серце пропустило удар.
— «Мені Микола казав, що в нього є така сусідка — скромна й гарна. І я бачу — не збрехав».
Ірина почервоніла до коренів волосся. Ніхто ніколи не говорив їй таких слів. Удома вона була лише робочими руками для матері та нянькою для п’ятьох молодших братів і сестер.
— «Я… мені треба йти», — прошепотіла вона, поспішно відходячи.
Того дня почалася її нова, незрозуміла історія. Іван приїжджав ще кілька разів. Він був уважний, допомагав батькові по господарству, привозив їй справжній молочний шоколад, який танув у роті, і щоразу поглядав на неї так, ніби вона була не просто сільською дівчиною, а якоюсь рідкісною квіткою.
Одного вечора, коли вони сиділи на лавці біля старої липи, він взяв її руку — вперше.
— «Ірино. Не тягни з навчанням у школі», — його голос став серйозним. — «Як тільки закінчиш — я тебе беру за руку і поведу до шлюбу».
Ірина злякалася такої поспішності. Їй уявлялося зовсім інше майбутнє — місто, книжки, якась професія, про яку мріялося ще з дитинства.
— «Та я молода ще… Мені вчитись треба, професію якусь отримати…» — спробувала вона заперечити, відчуваючи, як у ній прокидається потяг до волі.
Але мати, яка вже кілька днів приглядалася до перспективного нареченого, різко обірвала ці мрії, мов суху гілку.
— «Не вигадуй дурниць! — її голос був твердий, як гірський камінь. — Такий зять — то подарунок Божий. Ти ж бачиш, у нас дітей шестеро, звідки мені тебе вчити? Йому добре з тобою, і ти не будеш бідувати. У місті дівчата твого віку вже невістками стають».
Слова матері впали, як важкі, незворотні кілки, забиваючи останній цвях у труну її юнацьких мрій. Вона не мала сили відмовити, та й Іван їй подобався. Він обіцяв захист і стабільність, чого так бракувало в їхньому переповненому й бідному домі.
Весілля справили в серпні, через тиждень після отримання атестата. Ірина стояла в мереживній фаті, гарна, як картинка, але абсолютно неусміхнена.
— «Ще дитина…» — шепотіли подружки, дивлячись на її збентежені очі.
Іван гордо тримав її під руку. «Ось вона, моя господиня», — думав він, впевнений, що зробив єдино правильний вибір.
Дім Івана був великий, кам’яний, збудований на совість. Його батьки, свекор та свекруха, були господарями на всю округу: троє корів, кінь, велика земельна ділянка, сад. За мірками села — справжні багатії.
Ірину зустріли спочатку ніби добре, але вже першого вечора її очікував холодний душ.
Свекруха, висока, сувора жінка з пронизливим поглядом, відвела її на кухню.
— «Ти прийшла до нас з пустими руками, Ірино», — сказала вона, складаючи руки на грудях. — «Твої батьки бідні, тому тобі тут нема на що покластися, окрім своєї праці. То хоча би будь роботяща. У нас у домі ледачих не терплять».
Ірина мовчала, відчуваючи, як стискається її горло. Вона й не збиралася бути ледачою, але те, що від неї вимагали, було надміру.
Перші місяці вона вставала ще до світанку. Доїла корів, поралася на городі, прибирала величезний дім, готувала на всю сім’ю, робила заготівлі на зиму. Ввечері вона ледве доповзала до ліжка, не маючи сил навіть поговорити з Іваном.
Через рік народився маленький Іванчик. Але полегшення не настало.
— «Ти ж молода, то маєш все встигати. Дитина — не привід лежати», — любила наголошувати свекруха, коли Ірина просила про допомогу.
Сам Іван-чоловік дедалі частіше почав пізно приходити з роботи. Від нього постійно пахло алкоголем, і він ставав дратівливим. Коли Ірина одного разу наважилася висловити своє занепокоєння, свекруха злісно шипіла їй над вухом.
— «Чоловік як захоче — так і живе. Мовчи. Це його дім, а ти тут тільки невістка. Терпи».
Її життя перетворилося на замкнуте коло праці, страху і мовчазного приниження.
Одного морозного вечора, коли Іван-чоловік прийшов додому особливо злий і нетверезий, терпіння Ірини увірвалося.
— «Де сільничка?! Знову ти нічого не можеш зробити по-людськи!» — закричав він, кинувши виделкою об стіл.
— «Вона тут… просто посунь тарілку», — тихо відповіла Ірина.
— «Ти мені не вказуй! — він підвівся, нахилившись над нею. Його очі були затуманені злобою. — Ти кому тут потрібна? Ти ніхто без мене! Хто тебе збирався брати? Я тебе з бідності витягнув, а ти мені ще вказувати будеш!»
Ці слова боляче вдарили в саму душу. “Я тебе з бідності витягнув” — ця фраза була його головною зброєю.
Ірина схопила маленького Іванчика, який заплакав від крику, і, ледве тримаючись на ногах, вибігла з дому. Вона бігла до сусідки Олени, єдиної людини, якій могла довіритися.
Олена відчинила двері, одразу зрозумівши все по зблідлому обличчю Ірини та її тремтячому тілу.
— «Заходь, Іро, швидше! Ти чого, Господи…»
Ірина не могла говорити, вона тільки плакала, притискаючи сина. Олена довго її заспокоювала, дала гарячого чаю і тільки потім сіла поруч.
— «Послухай, Іро», — сказала Олена. — «Зачекай. Сьогодні ввечері приїжджає моя мама з Італії. Вона вже років десять там працює. Вона давно знає і твою свекруху, і всіх там. Вона тобі щось порадить, повір».
Тієї ночі Ірина вперше за довгий час заснула без страху.
Наступного ранку мама Олени, пані Марія, мудра, вже літня жінка, сіла навпроти Ірини. Вона довго дивилася на її великі, заплакані очі.
— «Дитинко», — тихо сказала пані Марія. — «Ти не винна. Ти потрапила в дім, де тебе ніхто не хотів любити. Там гроші є, але серця немає. Я знаю тих людей десятиліттями. Ти для них лише дешева робоча сила. Ти мусиш рятувати себе, бо якщо впадеш ти — нікому твій син не буде потрібен».
— «Але в мене ж маленька дитина… Я не покину його», — Ірина затремтіла.
— «Ти не мусиш покидати. Ти мусиш рятувати себе. Можеш їхати зі мною до Італії. Робота є. Заробиш. Станеш на ноги. Потім забереш сина. Не відразу, але потім».
Ірина мовчала. Її трусило від цієї думки, але в ній прокинувся давно забутий інстинкт самозбереження.
А тим часом, Олена, підказана мамою, почала діяти.
— «Добрий день, тітко», — Олена зайшла до свекрухи з кавою. — «Так гарно в тій Італії. Я вже стільки заробила. Кухню поміняла, ванну, машину купили…»
Свекруха слухала з помітною цікавістю, але намагалася зберігати байдужість.
— «Ну мені то не треба. Я маю все», — з гордістю відповіла вона.
— «Як не хочеш сама — то відправ невістку», — недбало сказала Олена, удаючи, що це просто випадкова думка. — «Що їй вдома сидіти? Молода, здорова. За онуком глядітимеш сама, а вона вам гроші висилатиме. А ти що — даремно житимеш у хаті?»
І ця «випадкова думка» засіла в свекрусі в голові як цвях. Гроші з Італії їй сподобалися більше, ніж невістка під боком.
Ввечері свекруха сказала Ірині, дивлячись на неї як на об’єкт інвестиції.
— «Збираєшся. Їдеш. На рік-два. Заробиш грошей. Я за малим догляну. А ти що — даремно житимеш у хаті? З тебе користі тут ніякої, сама тільки їси».
Ірина плакала всю ніч. Вона розуміла: це не її вибір, це її вирок. Але це був шанс.
Провести її ніхто толком не вийшов. Маленький Іванчик махав ручкою, його великі очі були здивовані.
— «Мамо, привези мені машинку!» — прокричав він.
Ірина не могла відповісти — тільки кивала, стискаючи валізу. Так вона поїхала — з болем у серці й порожнечею всередині, залишаючи за собою гірське село, де мрії закінчувалися разом зі школою.
В Італії було тяжко. Робота — з ранку до ночі, догляд за старою, хворою сеньйорою. Перших п’ять років вона не приїжджала додому. Усе, що заробляла, висилала в село: гроші, одяг, подарунки сину. Собі лишала хіба кілька євро на їжу та проїзд.
Іван жодного разу не подзвонив. Свекруха говорила з нею холодно, мов з чужою, тільки про гроші: «Мало вислала», «Треба більше».
Аж одного вечора зателефонувала Олена, яка приїхала на свята.
— «Іро… Тримайся», — Олена говорила обережно. — «Іван привів у хату іншу. Вже майже живе з нею. Вона з сусіднього села. Твоя свекруха не проти, бо вона його годує і доглядає».
У Ірини всередині щось обірвалося. Це було несподівано, але очікувано.
— «А син… Іванчик?»
— «Їм добре так, розумієш? Вони тебе не чекають, лише твої гроші. Вони звикли, що ти далеко».
Ірина тоді довго сиділа на лавці перед італійським будинком, дивилася на зоряне небо й думала, що життя її зламалося, коли вона ще навіть не встигла подорослішати. Але тепер вона була зламана й покинута.
Невдовзі Іван сам подав на розлучення. Він не хотів чекати, поки Ірина повернеться. Вона мовчки підписала документи.
Згодом вона зустріла Марко — італійця, старшого за неї на дев’ять років, спокійного, доброго. Він не питав про минуле, не засуджував. Просто обіймав і давав відчути, що світ може бути іншим.
Минуло багато років. Ірина вже мала італійське громадянство, власну квартиру, стабільне життя. Але рана через сина не гоїлася. Вона кілька разів намагалася з ним поговорити: писала листи, телефонувала, навіть приїжджала таємно в село, щоб побачити його здалеку.
Але він, уже підліток, твердо казав у слухавку:
— «Не приїжджайте сюди. Ви нас покинули. Моя мама — бабуся».
Він не пам’ятав її. Вона була для нього лише жінкою, яка поїхала.
Коли Іван-молодший одружувався, Ірина вирішила їхати. Без запрошення, без попередження. Це був її останній шанс.
Весілля гуляло на подвір’ї великої садиби. Музика гриміла, люди сміялися. Коли Ірина зайшла, вбрана гарно, струнка, спокійна, її не впізнали.
Свекруха зблідла, Іван-колишній відвернувся.
А син… він просто стояв і дивився на неї холодними очима, в яких не було жодного натяку на впізнання.
Ірина підійшла, подала йому пакунок. Її голос був твердим, але тихим.
— «Сину… Це тобі. Я знала, що ти колись почнеш своє життя. Я хотіла, щоб ти мав свій дім. Це ключі від квартири. На твоє ім’я. Вона у місті. Дарунок на весілля».
Усі гості зашепотіли. Нова дружина Івана остовпіла.
Наречений відкрив папку, подивився на документи, але не сказав нічого.
Ірина тихо додала, дивлячись йому прямо в очі:
— «Я завжди тебе любила. Навіть коли ти про це не знав. Моє серце тут. Завжди було тут».
Вона повернулася і пішла. Ніхто її не зупинив. Жодного слова «дякую». Жодного «мамо». Тільки вітер провів її до дороги.
Ірина більше не повернулася в те село. Але щоночі вона молилася за сина, за те, щоб у нього колись відтануло серце.
Бо мати не перестає любити, навіть коли її серце розбите й залишене на узбіччі чужого життя. А на дні її душі завжди жевріла одна тиха думка: може, колись він сам приїде… постукає… скаже одне слово… «мамо»…
Навіть найзламаніша жінка не перестає мріяти про те, що хоч колись її зрозуміють.
Чи була Ірина винна, що її мрії були розтоптані, а її любов була потрібна тільки як засіб для заробітку? Чи можна зрозуміти дитину, яка яка виросла без матері і на брехні? Це історія про ціну волі та ціну материнської любові, залишеної під італійським сонцем.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
