Зоя сиділа біля вікна й дивилася, як повільно опускається вечір. Осіннє сонце торкалося верхівок дерев, а вона все дивилася — ніби намагалася зрозуміти, коли саме життя пішло не туди.
Вона знала: гаряча розмова з донькою неминуча. І що б вона не сказала, Оля її не зрозуміє. Бо не може зрозуміти — поки життя не навчить.
Колись усе починалося зовсім інакше.
Зоя була молодою, красивою і, як їй тоді здавалося, щасливою. Вона вийшла заміж з великого кохання — Віталій умів гарно говорити, жартувати, був душею компанії. Перші роки їхнього шлюбу здавалися казкою, особливо коли народилася маленька Оля. Але потім у Віталія з’явилися нові «друзі», п’ятниці з пивом і «веселими історіями», які щоразу закінчувалися тим, що грошей у домі ставало все менше.
— Віталю, — казала вона йому тихими вечорами, коли дитина вже спала. — Я не хочу сваритися, але ми ж не можемо так жити.
— Та все буде, не починай, — відмахувався він. — Ти тільки віриш у мене, добре?
Вона вірила. Роки два вірила.
А потім — більше не змогла.
Коли вона збирала речі, Оля плакала, стискаючи в руках стару ляльку.
— Мамочко, не йди, — схлипувала дівчинка.
— Доню, — обіймала її Зоя, — ми просто підемо жити трохи в інше місце. Все буде добре.
А Віталій стояв навколішках, просив:
— Зоє, я все зрозумів, я змінюсь… тільки не йди.
Але вона вже знала, що повернення немає. Не заради себе — заради дитини.
Доля швидко подарувала їй новий шанс. Михайло з’явився у її житті ніби з іншого світу — впевнений, діловий, стриманий. Він не сипав красивими словами, але в його діях було те, чого Зоя завжди прагнула: стабільність, турбота, порядок.
— Я бачу, ти сильна жінка, — сказав він їй при знайомстві. — Але сильним теж треба мати на кого спертися.
Через рік вони одружилися.
Для Олі він став вітчимом, але Михайло намагався бути для неї справжнім татом. Купував подарунки, водив у парк, оплачував найкращу школу. Та дівчинка щоразу казала:
— Дякую, але я все одно люблю свого тата.
Михайло лише зітхав.
— Любов не купиш, — казав він Зої. — Головне, щоб вона виросла хорошою людиною.
Віталій, тим часом, справді змінився. Після розлучення перестав пити, почав малювати — виявилося, що має талант. Маленька Оля, коли підросла, почала потайки бігати до нього. Приносила йому пиріжки, розповідала про школу.
— Ти тільки мамі не кажи, — шепотіла вона. — Бо вона сваритиметься.
А Віталій усміхався:
— Нехай, доню. Головне, що ти прийшла.
І так роками — одні виховували, інші чекали.
Коли Оля стала дорослою, вона все ще ділила серце навпіл: між тим, хто дав життя, і тим, хто дав усе інше.
Весілля готувалося велике.
Михайло, як завжди, взяв усе під контроль: ресторан, сукня, музиканти, фотограф — найкращі.
— Ти моя донька, — казав він Олі. — І я хочу, щоб у тебе було весілля, про яке говоритимуть.
Він навіть замовив золоті обручки з гравіюванням.
Оля дякувала, але в очах щось блищало — тривога, чи, може, сумнів.
І от за тиждень до весілля вона сказала:
— Мамо, я хочу, щоб мене до вівтаря вів тато.
Зоя ледь не впустила чашку.
— Хто? Віталій?
— Так. Він — мій рідний тато.
— Олю, ти розумієш, що весілля оплачує Михайло? Що він робить це все від душі, і він вважає тебе своєю донькою?
— Я вдячна йому, мамо, але… це мій день. І я хочу, щоб мене вів тато.
Михайло мовчав довго. Потім тільки сказав:
— Якщо це твоя воля — добре. Але тоді хай твій тато і оплачує весілля.
Зоя побіліла.
— Михайле, ти що? Ми вже все замовили!
— Я слово своє дав заради сім’ї. Але якщо я більше не її сім’я — то навіщо мені все це?
Оля побігла до Віталія. Той жив скромно, у маленькій квартирі, серед своїх полотен і фарб.
— Тату, ти ж прийдеш на весілля?
— Прийду, доню, — він лагідно усміхнувся. — Але я не можу тобі дати того, що може дати він. У мене є лише любов.
— Мені цього досить, — сказала вона.
Та коли прийшло до справи, виявилося, що «досить» — не завжди достатньо. Без грошей весілля не сталося.
Михайло не передумав.
— Я не злий, Зоє, — сказав він дружині. — Просто я втомився бути тим, кого не бачать. Вона ніколи не визнала мене.
Оля плакала, дзвонила нареченому, пояснювала. Але той, почувши, що «весілля поки відкладається», відповів холодно:
— Мабуть, так буде краще.
І тепер Зоя сиділа біля вікна, дивилася у вечір і думала:
«Доню, ти ще молода. Ти не розумієш, що не той батько, хто життя дав, а той, хто на ноги ставив. Той, хто не тікає, а стоїть поруч. Ти не зрозуміла цього зараз — зрозумієш потім».
У двері постукали.
— Мамо, можна? — почулося за мить.
Зоя повернулася. На порозі стояла Оля — бліда, з червоними очима.
— Мамо… я, здається, наробила дурниць.
Вона впала матері на коліна.
— Я думала, що правильно роблю. Я просто хотіла, щоб тато теж був щасливий. Я не хотіла образити Михайла.
Зоя погладила її по голові.
— Дитино, всі ми робимо помилки. Але не кожен має мужність їх визнавати.
Оля плакала довго. Потім, заспокоївшись, сказала:
— Може, я поїду до нього. Хочу вибачитися.
Михайло був весь у справах. Коли побачив Олю, лише мовчки підвівся.
— Я прийшла попросити вибачення, — сказала вона тихо. — Якщо Ви так наполягаєте, то ведіть мене до вівтаря.
— Ні, — відповів він. — Ти була донькою, яка шукала любов. А я, може, надто хотів заслужити вдячність.
Він усміхнувся — втомлено, але тепло.
— Я вже старший, Олю. Я розумію, що часом треба просто любити, не чекаючи подяки.
Оля заплакала.
— Ви все одно для мене — тато. І мені потрібна ваша допомога.
— Я зробив для тебе все, що міг. А далі — ти сама. На весілля грошей не дам. Маму ні в чому не звинувачуй і не засуджуй…
Оля пішла з низько опущеною головою. Вона зрозуміла, що не бачити їй весілля своєї мрії. І вона сама в усьому винна.
А як ви вважаєте, як би було правильно вчинити в цій ситуації?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
