У пошуках вчительської роботи життя занесло мене в Тукальці. Село те було далеченько від міста, тож мусив наймати помешкання. Поселився я в будинку місцевого агронома, де мені знайшли кімнату. Його жінка завідувала дитсадком, там працювала вихователькою і їхня найменша дочка Фаїна. У них було ще дві старші доньки, вже заміжні, а навесні збиралися віддавати заміж і Фаїну.
Не скажу, що я не заглядав на Фаїну, та не більше, бо знав, що дівчина «зайнята». Минали дні, я втягнувся в шкільний процес, а на березневі канікули відпросився на тиждень додому. Одного дня, вештаючись пообідньої пори містом, здибав у центрі Фаїну. Знічев’я ми розговорились, а що стояли якраз біля кафе, то якось само собою я запропонував зайти туди. За матеріалами.
У мене і в думках не було на щось сподіватися, запрошуючи дівчину на каву, а на що розраховувала вона, не задумувався – очевидно, скоротити час до автобуса в Тукальці, який відходив увечері. Фаїна приїжджала на семінар вихователів, про що і розповідала, ласуючи морозивом.
Дивина, подумав я несподівано, зустрівшись ненароком поглядом із Фаїною, майже два місяці прожив з нею під одним дахом, а й досі не помічав, що в неї блакитні очі. Ні, все-таки шкода, що вона виходить заміж. Ніби відчувши мій настрій, дівчина злегка зашарілась і відвела погляд.
Після кафе правила чемності вимагали з дівчиною попрощатись. Але я бачив, що Фаїні цього не хочеться. Сонячний весняний день розпалював у грудях відповідний настрій. Ми попрямували у міський парк. Тут було ще по-осінньому чорно й сіро, та все одно відчувався духмяний запах весни, а залиті сонцем алеї дихали теплом. Ми зайшли вглиб і зупинилися на місточку з дерев’яними перилами, прокладеному через маленьку річку.
– А знаєш, як цей місток називають? – запитав я Фаїну.
– Ні.
– Місток закоханих. Кажуть, якщо хлопець із дівчиною тут постоять, то їхні почуття зміцніють.
– Справді? – зашарівшись, зиркнула спідлоба. – То нам негоже тут стояти.
– Так, я і забув, що ти виходиш заміж.
– А я і сама забула, – мовила вона, зітхаючи.
– Чому ти зітхаєш?
– Ця наша зустріч – навіщось же вона відбулася?
– Це просто весна, – сказав я й узяв її за руку.
– Чому ти раніше не приїхав у наше село? Хоча б на кілька місяців раніше! – Фаїна прилинула мене.
– Ходімо, – гладячи її світлі коси, мовив пошепки.
– Куди?
– Тут неподалік є альтанка.
– Чому ти не приїхав до нас раніше?.. – все шепотіла вона.
– А що б це змінило?
– Я б не заручилася і була б тепер вільною…
***
До кінця канікул я не приїжджав у село. Несподівана зустріч із Фаїною вносила у моє тамтешнє життя відчутні корективи, що вимагали певної позиції та поведінки. Відбивати чужу наречену зовсім не входило в плани. До її весілля залишалося два місяці, і нам випадало прожити цей проміжок часу занадто близько одне від одного.
Побачилися ми першого ж дня, за вечерею. На диво, Фаїна вела себе, як і раніше, скромною зарученою дівчиною, навіть жодним поглядом, прихованим від батьків, не подала взнаки, що між нами є тепер щось спільне. Я подумав, що вона усвідомила свою помилку, свою мимовільну слабкість, навіяну весняним сонцем, тож усе і далі піде так, як і раніше. Це мене водночас і заспокоїло, і засмутило. Після того, що сталося між нами в альтанці, хотілося, щоб дівчина бодай частково належала мені.
Та всі мої прикрощі незабаром розвіялися: серед ночі я пробудився, розплющив очі, було темно, і я не побачив, але відчув, що це Фаїна. Так повторювалося майже щоночі. Я з нетерпінням очікував її приходу, але відчуття якогось великого гріха, який ми чинимо, викликало в моїй душі неспокій, почуття вини. Боявся, щоб батьки не дізналися про нас. Як би я зміг їм поглянути в очі?
***
Весілля Фаїни з Дмитром мало відбутися в останню суботу травня. Наречений її був із сусіднього села та ще й навчався в інституті, так що я його, крім як на фотографії, що стояла за склом у серванті у Фаїниній кімнаті, ще ні разу не бачив.
Він мав приїхати за день до весілля, тобто в четвер. Про це мені сказала Фаїна вночі, напередодні приїзду.
Фаїна розуміла, що нашим зустрічам прийшов кінець. Я теж довго не міг заснути, почуваючись дитиною, у якої забрали іграшку. Не полегшало і вранці. Хотілося якнайшвидше звідси втекти, проте пішов до школи, бо до відпустки було ще кілька тижнів. Та й на весіллі обіцяв і батькам, і їй самій побути. Навіщо мені те весілля здалося, не знав, але обіцянки старався завжди виконувати.
Після школи я допомагав лаштувати весільного намета. Робота витіснила думки про Фаїну та й не було її вдома, а коли не з’явилася й увечері, й на ніч, в душі у мене щось неприємно шкрябнуло.
Побачив її в п’ятницю після обіду. Я читав газету у своїй кімнаті, як двері рвучко розчахнулись – і Фаїна впурхнула в білій весільній сукні.
– Як тобі сукня? – весело крутнулася на одній нозі.
– Гарна, – кисло сказав я, відклавши газету.
– А я в ній?
– Ви пасуєте одне одному.
– Не обманюєш? – Фаїна підійшла до мене і раптом упала навколішки, обхопивши руками мої коліна, поклала на них голову.
– Що ти робиш? – я спробував її звести, але не зміг.
Врешті підвела на мене очі. Витримати її погляд було не під силу.
– Скажи, що ти мене любиш – і весілля завтра не буде!.. – промовила так відверто, що по спині моїй забігали мурашки.
Я мовчав.
– Не мовчи! – просила Фаїна. – Скажи одне-єдине слово: так чи ні!
На моє щастя, її хтось покликав.
– Я прийду по відповідь вночі, – мовила, йдучи. – Чуєш, прийду…
Ночі я чекати не став: зібрав свої речі в сумку й, діждавшись нагоди, виліз надвір через вікно. Наче злодій, скрадаючись, пробрався на вулицю й почимчикував із села.
***
Фаїну відтоді не бачив багато років: у Тукальці більше не повернувся, знайшовши роботу в місті. А зустрів її випадково на автостанції, чекаючи автобуса, яким діставався в сільську школу на семінар учителів історії: йшла з малим хлопчиком, якого тримала за ручку. Мене вона не помітила, не наважився і я її окликнути. Мимохіть погляд ковзнув униз і зупинився на личку малюка. Терпким жаром обдало мене з ніг до голови: то був шестирічний я… Невже я тоді зробив найбільшу помилку в моєму житті…
Ігор СЛАВИЧ.
Фото ілюстративне.
