fbpx

Весілля було дуже скромним, а точніше його взагалі не було – зять просто запросив кілька гостей до себе додому і там ми всі посиділи за столом на кухні. Через декілька років дочка зателефонувала мені і сказала: – Мамо, ми у тебе з дитиною поживемо, до чоловіка я більше не повернуся. Вона приїхала до мене з усіма речами, а пізніше розлучилася. Я запитувала, що там у них сталося, вона мовчала. Щодня закривалася і плакала у себе в кімнаті. Та якогось дня Віка все мені розповіла

Весілля було дуже скромним, а точніше його взагалі не було – зять просто запросив кілька гостей до себе додому і там ми всі посиділи за столом на кухні. Через декілька років дочка зателефонувала мені і сказала: – Мамо, ми у тебе з дитиною поживемо, до чоловіка я більше не повернуся. Вона приїхала до мене з усіма речами, а пізніше розлучилася. Я запитувала, що там у них сталося, вона мовчала. Щодня закривалася і плакала у себе в кімнаті. Та якогось дня Віка все мені розповіла.

– Спочатку я нічого не підозрювала, що у дочки із зятем проблеми у стосунках, – розповідає 59-річна Галина, – тільки потім, коли вона почала мені телефонувати і просити пожити у мене з сином, я зрозуміла, що це все погано скінчиться. За матеріалами

У мене двоє дітей, яких я виховувала майже сама – чоловік рано нас залишив. Син закінчив інститут і одружився – став жити з дружиною, народили внучку. А дочка Віка ще п’ять років ходила неприлаштованою – заміж її ніхто не брав, сама вона теж не дуже то про це мені говорила. Пропадала на роботі або з подружками в кіно ходила.

Врешті-решт вона стала зустрічатися з якимось хлопцем, а пізніше привела його до мене знайомитися і сказала:

– Мамо, це Едик. Ми з ним хочемо разом жити – це наше спільне рішення і з наступного року я переїду до нього.

Я здивувалася тоді – не знала радіти чи переживати, а пізніше дочка повідомила мені нові подробиці:

– Мамо, ми будемо жити у Едика з його батьками. У нього в кімнаті – там великий диван розкладний є і шафа для речей. Тільки перевезти все це треба.

Як дочка і обіцяла, в наступному році вона переїхала до Едика. Пізніше вони одружилися. Весілля було дуже скромним, а точніше його взагалі не було – Едик просто запросив кілька гостей до себе додому і там ми всі посиділи за столом на кухні. У РАЦСІ вони розписалися і стали жити як чоловік і дружина. Ще через рік Віка народила сина, назвали його Артемом.

Едик працював періодично – то працювала, то звільнявся. Якщо його щось не влаштовувало, він міг плюнути, і по три місяці вдома сидіти. Його батьки йому все прощали – головне щоб синочок не перепрацьовував, особливо свекруха говорила моїй доньці:

– А ти давай стеж за чоловіком – щоб він висипався добре, і Артем йому не заважав – а то шумить, бігає тут.

А що ще залишалося робити маленькій дитині, як не бігати і гратися віком два з половиною роки. Дочка вже не могла сидіти вдома – сім’ю треба було чим годувати, тому вона вийшла на роботу до трирічного віку сина. Стала працювати і мені скаржитися:

– Мамо я втомлююся, сил немає – чоловіка знову звільнили, він вдома сидить і нічого не робить.

Уже в той час я стала розуміти – нічим хорошим це не закінчиться.

В один із днів дочка зателефонувала мені і сказала:

– Мамо, ми у тебе з дитиною поживемо, до чоловіка я більше не повернуся.

Вона приїхала до мене з усіма речами, а пізніше розлучилася з Едиком. Після розлучення дочка дуже переживала, що звільнилася зі своєї роботи. Спочатку я намагалася дізнатися у дочки, що у них в сім’ї сталося, але вона мовчала і нічого не говорила. А потім через два місяці якось не витримала і сказала мені:

– Не змогла я там жити мамо, зрозумій. Всім було на мене наплювати – чоловік не працював і не хотів нічого робити – ні сином займатися, ні зі мною час проводити. Свекруха завжди вставала на бік Едика, і їй було тільки за щастя зайвий раз мене покритикувати і показати, що я ніхто. А свекру взагалі все було байдуже – він тільки газети читав і взагалі нібито жив не там. Мені шкода свого сина, дуже шкода і в цій тісноті я вже жити не могла – свекруха постійно мене дорікала, що брудно і готую не так. Хоча я регулярно прибирала в кімнаті і на кухні, а ще готувала все, що чоловік попросить.

Дочка дуже переживала, а ще більше мені стало шкода онука – він залишився без батька, хоча з таким батьком, як Едик, напевно, краще бути без батька.

Майже рік вона сиділа вдома і нікуди не виходила. Артема ми віддали у дитячий садочок, а я також продовжувала працювати. Як я тільки не намагалася розворушити свою дочку – все безуспішно. Вона тільки поверталася до мене і говорила:

– Мамо, нічого не хочеться, ні на вулицю виходити, ні на роботу влаштовуватися.

Мені все було зрозуміло, що дочка хвилюється, тільки мені все це теж було накладно – я збиралася вийти на пенсію, а через дочку довелося відкласти вихід майже на рік – не було кому годувати дочку і внука. Віка хоч і сиділа у мене на шиї , але мені було її шкода, тому я мовчала.

Зрештою я теж втомилася це теpпіти – дочка з кожним тижнем ставала все більш замкнутою і йшла в себе. В один із днів я не витримала і сказала їй:

– Ну все вистачить! Так далі тривати не повинно! Я зателефонувала твоєму братові, він допоможе тобі з роботою – виходь туди для початку, а там подивимося. Далі як жити будеш? Я на пенсію скоро виходжу, тобі Артема треба годувати. Ні, я звичайно допоможу, чим можу, але не нескінченно ж!

Дочка вислухала мене і коли зрозуміла, що брат допоможе їй з роботою, то підбадьорилася:

– Мамо, я і сама вже хотіла влаштуватися, добре що ви з братом допомагаєте.

Віка влаштувалася на роботу до брата на фірму і стала там працювати бухгалтером. Пізніше вона познайомилася з Андрієм – чоловіком розведеним, старше дочки на два роки, але без дітей. Вони стали жити разом в квартирі у Андрія з Артемом, а пізніше одружилися. Зараз дочка радіє і каже – треба було раніше все затівати, а не сидіти вдома самітницею. Скоро в родині буде поповнення.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page