В школі всі обговорювали новину – Леся Володимирівна звільняється і їде за кордон. Директор не дуже хотів відпускати таку чудову вчительку української мови, яку, до того ж, дуже любили її вихованці. Покликав до себе в кабінет, просив подумати. Але жінка уже все вирішила – треба їхати, бо інакше в її житті нічого не зміниться.
Лесі зараз 39 років. В 20 вона вийшла заміж і пішла жити до свекрухи. Орест, її чоловік, був на 10 років старшим за неї. Леся вчилася тоді в педагогічному університеті, жила в гуртожитку, бо була родом з іншої області. Орест після весілля забрав її до себе. У них був великий двоповерховий будинок, який батько збудував практично своїми руками.
Свекор, взагалі, був чудовою, світлою людиною. Він відносився до Лесі, як до рідної доньки. Вона теж його полюбила, як батька. А от з свекрухою відразу не склалося. Мама чоловіка мала дуже непростий характер. Лесі іноді здавалося, що свекруха нікого не любить, крім себе.
І хоч з мамою чоловіка не складалося, все ж Леся спочатку була щасливою. У шлюбі народила донечку, Василинку. Думала, що стосунки з свекрухою трохи потеплішають після появи в домі дитини, але все ставало лише гірше. Свекруха жодного разу не взяла дитину на руки, хоча не працювала і могла допомагати невістці.
Через 10 років Леся народила сина. Свекруха була дуже незадоволена, бо вважала, що діти створюють безлад і багато шуму. Свекор же, на противагу дружині, тішився внуками, особливо внуком. Хотів навчити його своєму ремеслу, бо був найкращим столяром в окрузі. Та, на жаль, не встиг. Коли онукові було 5 років, свекра не стало.
Відтоді свекруха наче з ланцюга зірвалася. Так як крім мінімальної пенсії інших грошей вона не отримувала, бо вже багато років не працювала, так як всі гроші в сім’ю приносив чоловік. Після того, як свекра не стало, свекруха вирішила, що тепер її мають забезпечувати діти.
В її двоповерховому будинку жив син з Лесею і старша донька з родиною. Правда, донька давно забрала собі другий поверх, зробила окремий вхід і не дозволяла матері втручатися в її життя. З братом і його дружиною у неї також були прохолодні відносини. Вона взагалі не підтримувала ніяких родинних стосунків.
Думала, що скоро переїде від матері, навіть на сусідній вулиці почала будувати власний будинок. Звела коробку і на цьому все закінчилося. Щоб добудувати будинок, потрібні великі гроші. А звідки їх взяти, якщо чоловік, крім оковитої, нічого не бачить.
От так і жили всі разом, одна неприємність змінювалася на іншу. Леся терпіла, бо розуміла, що з двома дітьми їй діватися нікуди. Але відколи не стало свекра, свекруха життя не давала. Кухня була у них одна, Леся завжди смачно готувала, нічого свекрусі не шкодувала. Та прийде на кухню, поїсть, і замість дякую починає говорити, що вони занадто багато грошей витрачають на продукти – можна було б і жити поскромніше.
Весь будинок і досі належав свекрусі, вона навіть не думала переписувати його на своїх дітей. Вважала себе господинею, коли приходили платіжки за комунальні послуги, ділила суму між донькою і сином на власний розсуд. Сама при цьому не платила жодної копійки, а їм виговорювала, що вони витрачають забагато газу, світла і води.
Чоловік Лесі робив вигляд, що все нормально, а Леся відчувала, що більше так не витримає. Їй майже 40 років, свекрусі 65. Скільки ще терпіти? А коли тоді жити? Все життя не бути господинею у власному домі Леся не хотіла. Спочатку на пробу поїхала влітку в Польщу збирати ягоди. За три місяці привезла додому кругленьку суму. Заховала від свекрухи і вирішила, що це її перший маленький крок в напрямку до вільного життя.
Донька закінчила школу, поступила в університет. Ще кілька років і заміж захоче, та й син росте. А що вони дадуть дітям, якщо самі нічого не мають. До того ж, у бабусі з внуками відносини теж були поганенькими. Діти відверто не любили бабусю, через її постійні придирки до них.
У вересні Леся поверталася в школу неохоче, а коли їй зателефонували знайомі жінки і сказали, що знову є робота, але тепер треба збирати яблука, вона без вагань погодилася. Хвилювалася лише за те, що на це скаже чоловік.
Але на велике здивування Лесі чоловік її не тільки підтримав, але і сказав, що їде разом з нею – разом вони швидше зароблять на власне житло. Тепер виникла інша проблема – на кого залишити дітей.
Та старша донька, Василинка, запевнила батьків, що вони з братиком справляться. Важко було Лесі залишати дітей, залишати школу, але іншого виходу вона не бачила. По дорозі в Польщу вона порахувала, що якщо все добре піде, то чоловікове 50-річчя вони святкуватимуть у власній квартирі. Тепер залишилося просити Бога, щоб допоміг їй в її намірах.
Олеся Біла.
Спеціально для ukrainians.today. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.today заборонено.
Фото ілюстративне – freepik.
