– Вероніко, підеш сьогодні з нами після роботи в кафе? – запропонували подруги-співробітниці, які під кінець робочого дня складали плани на вечір.
Дівчина, може, і рада була би піти, але заглянула в свій гаманець, а там всього 50 гривень. До зарплати залишалося три-чотири дні, в холодильнику у неї ще було трохи їжі, а на транспорт вона не витрачалася, бо жила недалеко від роботи.
“Якось дотягну”, – з сумом подумала Вероніка. А подругам сказала, що сьогодні не зможе скласти їм компанію, бо має інші плани.
– Вічно ти жмешся, так і життя проходить, – стали докоряти їй дівчата.
То була п’ятниця, і з роботи усіх відпустили на годину раніше. Вероніка вирішила пройтися, на вулиці ще було тепло, наче влітку, хоча на календарі вересень уже добігав до кінця.
Дівчина стала роздумувати над своїм життям, в голові крутилися доволі невеселі думки. Їй 35 років, у неї немає сім’ї, немає свого житла, і навіть немає грошей, щоб піти з дівчатами в кафе.
“Але ж я здорова, і вже за це треба дякувати Богу”, – стала заспокоювати себе Вероніка. Саме так завжди казала її бабуся, що здоров’я – то найбільша цінність.
“Будеш здорова – на все собі заробиш. Роби людям добро доню, і воно повернеться”, – повчала старенька.
Погода була чудовою, тож Вероніка звернула на ще одну вуличку, щоб подовше йти і мати час все обдумати.
“Може мені роботу іншу шукати? Чи за кордон їхати? І сім’ю хочеться, діток… А нічого немає”. З такими думками дівчина брела незнайомою вулицею.
Раптом бачить, за рогом сидить старенька бабуся і продає квіти, невеликі такі букетики з домашніх осінніх квіточок.
Дівчина звернула увагу, що бабуся дуже старенька, і зрозуміла, що ці квіти для неї останній порятунок, вона їх продає, щоб не просити милостиню.
– По чому букетики, бабусю? – запитала Вероніка.
– По тридцять гривень, дитинко. Бери, дивись які свіженькі і гарні, – тремтячими руками літня жінка крутила букетик із айстр.
– Давайте! Бо і справді дуже гарний, – захоплено вигукнула Вероніка, і простягла бабусі свою останню купюру в 50 гривень із словами – здачі не треба.
За великим рахунком їй і того букетика не було треба, але їй чомусь захотілося зробити цій літній жінці такий подарунок. Вона б і більше дала, але 50 гривень – це все, що у неї було.
Коли Вероніка отримала зарплату, вона відклала кілька сотень про всяк випадок, і вирішила, що буде у цієї бабусі щоразу щось купувати, як ітиме додому.
– Вероніко, у тебе хтось з’явився? Щодня з букетиком додому ідеш, – перепитували цікаві співробітниці Вероніку, але вона лише таємничо посміхалася.
За цей час вона вже встигла познайомитися з бабусею. Її звали Марія Петрівна, колишня вчителька, яка зараз за свою мізерну пенсію ледве виживає, тому і продає то квіти, то зелень, то яблучка з свого саду, то горішки.
Марія Петрівна ніколи не була заміжньою, бо всю себе роботі посвятила, і дітей своїх вона теж не має. Зараз літня жінка шкодує, що якось так прожила, не залишивши по собі сліду, але вже як є, нічого назад не повернеш.
За місяць Вероніка з Марією Петрівною вже стали найкращими подругами. Вероніка наче відчувала якусь відповідальність, тому щодня намагалася у старенької щось купити.
– Маріє Петрівно, Ви? – якось підійшов до них цікавий молодий чоловік, який виявився її колишнім учнем.
– Артуре! Ти? Як я давно тебе не бачила. Змужнів як! Як ти? Де працюєш? Одружився? Маєш діток? – стала розпитувати літня вчителька свого колишнього учня.
Артур був радий бачити Марію Петрівну, але він як заворожений не зводив очей з Вероніки.
Вчителька усе просікла, і поспішила їх познайомити.
– Маріє Петрівно, я куплю у Вас всі квіти, – раптом випалив Артур.
Вероніка уже хотіла сказати, що вона першою за букетиком прийшла, та Артур її перебив, вручивши оберемок осінніх квіток.
– Це Вам, чарівна дівчино, бо Ви щойно украли мій спокій!
– А як же я це все донесу додому? – розгублено запитала Вероніка.
– Нести не потрібно, я Вас підвезу куди треба, а заодно і ближче познайомимось, – каже Артур. – І Ви, Маріє Петрівно тут не стійте. Давайте додому я і Вас підвезу.
Так і почалася історія кохання Вероніки і Артура. А коли у них було весілля, то Марія Петрівна так розчулилася, наче рідних дітей одружувала.
Отакі приємні дива розпочалися з одного маленького букетика, купленого за останні гроші лише для того, щоб зробити іншій людині добро.
То ж, коли і ви бачитимете бабусю, яка щось продає, не забудьте купити у неї букетик, а може і вам він принесе щастя.
Адже роблячи інших людей щасливими, ми і самі стаємо щасливішими!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
