Я думала, що обом синам квартиру куплю.
Але вийшло так, що одному я купила квартиру, а іншому не купила. Старшому я придбала житло, бо саме тоді, коли мала гроші, ціни ще не були такі високі. А потім молодший почав просити, я йому пообіцяла: «Сину, як тільки трохи підзароблю, і тобі куплю». Але не все так просто. Захворіла, сили мої стали покидати мене, і я приїхала додому.
Тепер мені 66, я живу біля старшого, у його квартирі. А молодший зі своєю невісткою навіть не приходять до мене. Вони ображаються, бо кажуть, що їм теж треба було щось дати. І я їх розумію, але я не всесильна. Бо ж не з жадібності я так зробила, не зі зла, а просто доля склалася інакше.
Коли я поїхала за кордон, моїм хлопцям було по двадцять з чимось. Старший уже збирався женитися, молодший ще вчився. Я поїхала з важким серцем, бо залишала дітей на чоловіка, а він не дуже до хатніх справ пристосований був. Але що робити? В селі ми ледве тягнули: город, худоба, копійчані зарплати – ні на що не вистачало.
В Італії я доглядала стареньку синьйору. Робота була важка, але я терпіла. Казала собі: «Ти ж для дітей стараєшся». Пам’ятаю, як перші зароблені євро переслала додому, то аж руки тремтіли від радості. Старший тоді сказав:
– Мамо, може, трохи збереш, і ми в місті візьмемо квартиру?
Я погодилась. І так ми з ним потроху відкладали, а через кілька років я вже могла купити йому двокімнатну. Ох, як радів він із невісткою! «Мамо, та це ж подарунок на все життя!» – обнімали мене й дякували.
А молодший тоді ще тільки на ноги ставав. Я йому теж обіцяла, що йому допоможу. Він кивав і вірив мені.
Та життя – воно, знаєте, має свої закони. З кожним роком я відчувала, що старію. У Італії вже важче було працювати. Ночами почали крутити ноги, руки відмовляли, спина боліла так, що не могла розігнутися. Я терпіла, та одного дня впала в чужій хаті. Господиня викликала швидку, мене обстежили. Лікар сказав: «Синьйоро, вам треба спокій і лікування, а не важка праця».
Я заплакала. Бо ж як це – вертатися з порожніми руками? Молодшому ж я ще не купила квартиру!
Вернулася додому. Старший мене приютив, бо свого дому я так і не збудувала – усе в дітей. Думала, що відпочину трохи, може, ще десь підроблю, але здоров’я вже не дозволяє.
А тут молодший прийшов і каже:
– Мамо, а що з моєю квартирою?
Я опустила очі:
– Сину, я більше не можу. Немає в мене стільки грошей.
Він змовчав, але невістка потім почала дорікати:
– Своєму улюбленчику купила, а нашій сім’ї нічого!
І з того часу вони до мене не ходять.
Я сиджу тепер у кімнатці біля старшого, дивлюся у вікно й думаю: невже я винна? Я ж справді хотіла обом зробити добре. Але доля розпорядилася так, що встигла лише одному.
Старший мене підтримує:
– Мамо, не журіться. Ми вам завжди будемо вдячні.
А молодший мовчить. На свята навіть не зателефонує. Кажуть, образився. І мені боляче. Бо я однаково обох люблю.
Пам’ятаю, як ми ще в селі жили всі разом. Я їх у дитинстві однаково пригортувала, однаково хліб ділила. Хіба ж я думала, що гроші стануть між нами стіною? Але так воно є.
Одного разу я пішла до молодшого сама. Двері відкрила невістка, подивилася холодно:
– Чого прийшли?
– Та я ж до сина…
Вона криво усміхнулась:
– Він зайнятий.
І не впустила мене. Я пішла, плачучи, як мала дитина.
Часом думаю: може, краще було б нічого не купувати. Хай би самі заробляли, самі будувалися. А я – просто мама, яка любить. Бо тепер виходить, що зробила добро одному, а другого неначе образила.
Але ж я не винна, що життя дороге стало, що здоров’я зрадило. Я ж не Бог, аби все передбачити.
В селі у нас є хата, але стара, потребує ремонту, відколи мого чоловіка не стало – там ніхто не живе. Я цю хату готова хоч вже на молодшого сина переписати, але він не хоче, бо вважає, що це несправедливо.
Тепер я щодня молюся:
– Господи, примири моїх дітей, щоб не сварилися через гроші.
Може, колись молодший зрозуміє. Може, згадає, що я йому не лише квартири не купила, а й серце віддала, ночей не досипала, ради його щастя світилася.
Знаєте, що найдивніше? Коли я бачу онуків від молодшого, серце моє аж рветься. Вони ж не винні у сварках. А я не можу навіть обійняти їх, бо невістка тримає на відстані.
А від старшого онуки коло мене бігають щодня:
– Бабусю, а давай казку!
Я розповідаю, і тоді трохи легше. Бо вони – моє світло.
Іноді думаю: може, коли мене не стане, діти ще більше посваряться. Бо один скаже: «Мама мені купила», а другий: «Мені нічого не дісталося». І від того мені найстрашніше. Я хочу миру в сім’ї. Бо для чого я все життя працювала? Для чого старіла на чужині? Не для того ж, аби посварити своїх дітей!
Я маю 66 років. Уже не молода, але ще при пам’яті. І хочу лиш одного – щоб мої сини помирилися. Бо квартира – то стіни. А мама — то серце. І коли воно перестане битись, тоді вже не виправиш.
Може, колись молодший прийде, сяде поруч і скаже:
– Мамо, я все розумію.
Я чекатиму. Бо мама завжди чекає.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
