— Слухай, а якщо Настя з Романом і дітьми тимчасово переберуться на дачу? — Марта сказала це максимально рівно, ніби йдеться про сіль для борщу. Вона різала огірки, і стукіт ножа по дошці був єдиним звуком у кухні, окрім спокійного гулу холодильника.

Максим повільно відвів очі від ноутбука, що стояв на тому ж столі. Зняв окуляри, потер перенісся і, не підвищуючи голосу, спитав:

— У сенсі «переберуться»? Заїдуть на вихідні чи що? Я ж планував, що ми самі поїдемо, хочу нарешті обшити веранду.

— Не на вихідні, — зітхнула Марта, відкладаючи ніж і витираючи руки рушником. — Довше. Місяць, може, два.

Максим мовчав, придивляючись до дружини так, ніби бачив уперше. На обличчі у нього спершу майнуло здивування, а потім воно сховалося під твердою, холодною маскою.

— Ти серйозно?

— У них біда… — почала вона, та він різко перебив.

— Яка така біда виправдовує заселення на МОЮ дачу на два місяці? Вони свою квартиру продали й вклалися в новобудову, я пам’ятаю. Здачу затримали — так. Але ж вони зараз щось орендують?

— Орендують. Тільки власник раптом зібрався продавати і дав тиждень на виселення. Шукати інше на короткий термін, та ще з двома дітьми… Ціни козирнули вгору, ніхто не хоче возитися. А дача стоїть порожня.

Максим посміхнувся так, що усмішка нагадала тріск скла. Він опустив кришку ноутбука з різким клацом; Марта мимоволі здригнулася.

— «Порожня»? Вона не порожня, Марто. Вона — в очікуванні. Чекає, коли я зможу її довести до ладу. Я купував її для НАС, для нашого спільного майбутнього. Щоб ми там відпочивали, а не щоб твої родичі табором розкладалися.

— Максиме, це ж не чужі! Це моя сестра! Племінники! Куди їм подітися — на вулицю?

— Є готелі, є квартири подобово, є варіанти. Чому саме я повинен рятувати їхні ситуації? Бо в мене є дача?

Його голос ставав твердим, як метал, у ньому задзвеніло роздратування.

— Я купив ту ділянку і хату НЕ для того, щоб твоя рідня, вибач, нахабно там оселилася, — він підвівся з-за столу. — Це не безкоштовний хостел і не перевалочний пункт!

— Чому одразу «нахабно»? — образилася Марта, відчувши, як у горлі піднімається важкий клубок. — Я прошу по-людськи. Вони в глухому куті.

— А я — в глухому куті від таких прохань! — відрізав Максим. — Ми п’ять років складали копійку до копійки! Я їздив розвалюхою, відпустку на морі забув як сон, відмовляв собі в усьому. Заради чого? Щоб Роман, який пальцем об палець не вдарив для нашої дачі, приїхав на все готове і витягував ноги на моєму дивані? Ні, Марто. Відповідь — ні. Категорично.

Він вийшов із кухні, залишивши Марту з недорізаним салатом і тягучою, липкою тишею. Вона дивилася йому вслід і розуміла: це не просто «ні». Це початок чогось неприємного і великого.

Вечір минув у мовчанні. Максим зачинився в кімнаті з ноутбуком, роблячи вигляд, що працює. Марта механічно доварила суп, поїла на самоті та надовго зависла над посудом, ніби здовжувала час, аби не зустрічатися поглядом. Напруга в квартирі була такою густою, що її можна було різати тим самим ножем. Дача, яка вранці здавалась символом спільної мрії, перетворилася на яблуко розбрату, на бетонний камінь під ногами.

Вони купили її пів року тому: старий, але цілий будиночок у садовому товаристві, заросла ділянка, скрипучі підлоги, яблуня з дуплом і облуплена огорожа. Максим закохався з першого погляду. Вже уявляв: тут альтанка, там банька, отой сарай знесемо — стане майстерня. Говорив про це з дитячим вогником у очах, і Марта теж підбирала його азарт, малюючи квіти у клумбах і літні вечори на веранді з чаєм і сміхом друзів. У тих картинках не було сестри, що живе там місяцями.

Уночі Марта не спала. Слухала рівне дихання чоловіка і перебирала варіанти. Вона розуміла його: вони довго йшли до цієї покупки. Максим працював інженером удень, брав підробітки вечорами, приповзав додому вимотаним, але варто було згадати «дачу» — і в ньому вмикалося друге дихання. Та хата стала його фортецею, його проектом, його гордістю.

А ще вона розуміла Настю. Сестра дзвонила в сльозах: власник дав тиждень і навіть не торгувався. Двоє дітей, старший — у школу, менша — у садок.

Настя збивалася, ковтала слова від образи і розпачу. «Марто, у вас же дача пустує, зима близько, ви ж туди не їздите. Ми б тихесенько, за хатою доглядали б, комуналку платили. Ромко й підремонтував би щось по дрібниці». Останнє прозвучало як комплімент для вух Максима, хоча Марта знала: із молотком у Романа роман короткий. Але…

Зранку Максим поводився так, ніби нічого не сталося. Ввічливий, акуратний — і холодний.

— Тобі каву зробити? — спитав він, стоячи біля кавомашини.

— Так, будь ласка.

Він подав чашку. Марта зробила ковток і заговорила:

— Максиме, давай ще раз, спокійно…

— Учора я сказав усе, — не підводячи очей від телефону, промовив він.

— У них справді безвихідь.

— У всіх трапляються кризи. Кожен вирішує свої. Чому я маю жертвувати власним комфортом, планами і — головне — своїм домом?

— Це ж тимчасово!

— Найпостійніше — те, що називають «тимчасовим», — рівно відказав він. — Спершу «два місяці», потім «ще трошки», потім виявиться, що їхній будинок не здано. І я буду питати в твого швагра дозволу приїхати на ВЛАСНУ дачу? Дякую, не треба.

У його тоні було стільки непохитності, що Марта зрозуміла: умовляння лише розкочегарять скандал.

На вихідних Максим, як і планував, поїхав сам. Демонстративно загрузив у багажник інструменти, дошки, коробки з кріпленням.

— Я на весь день. Можливо, з ночівлею, — кинув з порога.

Марті кортіло крикнути йому вслід щось дошкульне, назвати егоїстом і дошколюбом. Вона промовчала. Замість цього подзвонила Насті й рівним голосом повідомила: Максим проти.

— Проти? Чого? — щиро здивувалась сестра.

— Вважає, що дача — його особистий простір. Каже, не для такого купував.

— Особистий простір… — у голосі Насті бризнув холод. — А те, що твоя сестра з двома дітьми завтра на вулиці, не рахується? Ну гаразд. Дякую, що бодай спробувала.

Вечір приніс новий дзвінок — від свекрухи, Лариси Степанівни. Голос оксамитовий, манери бездоганні, фрази — обережні.

— Мартусю, привіт. Де Максим? Телефон не відповідає.

— Добрий вечір. На дачі. Там зв’язок поганий.

— О, дача — це чудово. Він такий натхненний, справжній господар. Чоловікові потрібне місце, де душа відпочиває. Підтримуй його. Фортеця — важлива річ для чоловіка. Робота виснажує…

Марта слухала і відчувала, як піднімається хвиля роздратування. Вона не сумнівалася: Максим уже поговорив з матір’ю, і тепер Лариса Степанівна м’яко цементує його позицію.

— Ми якраз це обговорювали, — сухо сказала Марта.

— І до чого дійшли? — безтіньова цікавість у голосі свекрухи.

— Максим вважає, що фортеця має бути неприступною, — гірко посміхнулася Марта.

— Для ворогів — так. А ви ж — найрідніші. Будьте заодно, решта — суєта, — тихо підсумувала Лариса Степанівна.

Після розмови залишився осад. Ніхто нікого прямо не звинуватив, але Марта чітко відчула лінію розмежування: «ми» — Максим із матір’ю, «вони» — Мартина рідня, якій відмовлено у вході.

У неділю пізно ввечері Максим повернувся. Від нього пахло свіжою деревиною і димом.

— Уявляєш, майже всю веранду зашив вагонкою! Руки відвалюються, але яка насолода! Там так тихо… Пташки, свіже повітря, — захоплено сказав він із порога.

— Вечеряв у мами, вона передавала привіт, — кинув між іншим, роззуваючись.

Крапля потрапила на перегріту сковорідку.

— Звісно, — крижано відказала Марта. — Зручно. Заїхав по похвалу, підкріпив упевненість, який ти хазяїн.

— А я що, не правий? — насторожився він.

— Ти завжди правий. Ти купив будинок — ти і цар. Але чому твоя «правота» робить нещасними інших? Мою сестру. Мене.

— Я нікого не роблю нещасним, я захищаю межі. Вкладаєшся в сумнівні будівництва — отримуєш проблеми. Чому я маю їх розгрібати?

— Тебе попросили про допомогу, не про нирку! Вільний будинок — пустити пожити!

— Він НЕ вільний! Там мої речі, інструменти, плани! Я приїжджаю — і знаю, що кожна деталь лежить на своєму місці. А тепер уяви: бігають чужі діти, все рухають, Роман курить на новій веранді. Мені це треба? Я хочу приїздити додому, а не на табір!

— Ти назвав мою родину табором? — шепнула Марта.

— Я назвав речі своїми іменами. Це безвідповідальні люди, привчені, що всі їм щось винні!

Того вечора вони сказали одне одному надто багато гіркого. Марта дорікала йому в черствості та егоїзмі, Максим — їй, що вона знецінює його працю та ставить інтереси своєї рідні вище за їхню пару. Спали окремо. Наступний тиждень перетворився на пекло з побутових реплік і тиші між ними. Марта схудла, втомилася, почала прокидатися від власного серцебиття. Настя перестала дзвонити — її мовчання боліло сильніше будь-яких докорів. Максим, навпаки, укріпився у своїй «правоті», заглибився в роботу і дачні плани…

У суботу зранку Марта зібралася до магазину. Максим креслив щось на аркуші.

— Я рвону на дачу, — кинув, не підводячи очей. — Треба доробити.

— Добре, — байдуже відповіла вона, застібаючи куртку.

В магазин Марта не поїхала. Сіла в маленьке авто і рушила за місто — не до їхньої дачі. На адресу, яку дала Настя: там, звідки їх виселяли. Їй потрібно було побачити все на власні очі.

Двері відчинила Настя: очі червоні, у коридорі коробки, валізи, розібрані полиці. Діти вередували; Роман розгублено тягав пакунки.

— Марто? — здивувалася сестра.

Вони обійнялися. Марта побачила масштаб розпачу й відчула сором, мов камінь у горлі.

— Ми знайшли варіант, — хрипко промовила Настя. — Кімната в комуналці. Далеко, незручно, сусіди — як карта ляже. Але хоч щось. Пару місяців перечекаємо…

Марта подивилася на наляканих племінників, на стоси убогої поклажі, на втомлене обличчя Романа — і прийняла рішення.

— Пакуйте найнеобхідніше, — твердо сказала вона. — Їдете на дачу.

— Ти збожеволіла? — Настя аж відступила. — А Максим?

— З Максимом розберуся, — відрізала Марта. В її голосі з’явилась сталь, яку вона в собі не знала. — Це і моя дача. Маю рівне право. Збирайтеся.

Вони поклали у сумки одяг та дитячі речі, Марта посадила сестру з дітьми до своєї машини. Роман поїхав слідом на своїй, завалений коробками.

Коли вони під’їхали до садового товариства, серце у Марти билося так, ніби от-от вирветься. Машина Максима стояла біля воріт: він був тут.

— Сидіть у машині, — сказала вона Насті й вийшла.

Максим саме кріпив останню лиштву на вікні веранди. Побачивши дружину, спершу зрадів — але відразу помітив другий автомобіль. Обличчя стало кам’яним.

— Що це означає? — спитав майже шепотом.

— Це означає, що моя сестра з дітьми поживе тут, — так само тихо відповіла Марта, не відводячи погляду.

— Я ж чітко висловився.

— А я чітко сказала: їм нікуди. Якщо мій чоловік не в силі чи не вважає за потрібне допомогти МЕНІ й МОЇЙ родині, я допоможу сама.

Вони дивилися одне одному в очі, як суперники перед гонгом. Максим налився гнівом, переводив погляд з Марти на машину, звідки визирали перелякані дитячі обличчя.

— Ти зробила це за моєю спиною, — прохрипів він. — Ти мене зрадила.

— Ні, Максиме. Це ти зрадив нас — те, що ми будували. Ти проміняв наше «ми» на дошки, цвяхи й самолюбство.

— Геть! — раптом зірвався він на крик. — Забирай свій табір і забирайтеся з МОЄЇ землі!

З машини вийшла Настя.

— Марто, не треба, — прошепотіла. — Поїхали. Якось викрутимося.

— Нікуди я не поїду. І вони теж, — твердо сказала Марта. — Хочеш — викликай поліцію. Нехай виганяють дружину власника й неповнолітніх племінників. Подивимось, що скажуть.

Ненависть спалахнула в очах Максима. Кінчики пальців у нього затремтіли. На мить Марті здалося, що він підніме на неї руку. Але він різко обернувся, сів у авто і, вивернувши гравій із-під шин, поїхав.

Марта стояла посеред подвір’я, відчуваючи, як тремтять коліна. Вона щойно підпалила мости.

Настя з родиною швидко розклалися в будинку. Дітей втішила свобода — іграшки розлетілися по кімнатах. Роман мовчки сидів на веранді та курив. Настя дякувала, перепрошувала — Марта майже не чула. Вона дивилася в одну точку, ніби намагалася побачити майбутнє.

Максим не повернувся ані ввечері, ані наступного дня. Телефон не відповідав. Марта розуміла, що він у матері. Лариса Степанівна, певно, вже ллє масло у вогонь, оповідаючи, яку змію він пригрів.

Минув тиждень. Життя на дачі текло якось кволо: Марта готувала, читала дітям, допомагала Насті з речами. А вночі лежала в їхній спільній із Максимом спальні та дивилася в стелю — від морозу в душі не рятувала навіть ковдра. Дім, що мав бути гніздом, став чужою станцією. Мрія зів’яла.

За тиждень Максим таки з’явився. Не сам. З ним прийшов чоловік у строгому костюмі.

— Марто, познайомся, пан Черненко, рієлтор, — спокійно, робочим тоном сказав Максим, дивлячись повз неї. — Я продаю дачу.
Марта скам’яніла.

— Що?

— Продаю дачу, — повторив він. — Покупець — мій колега. Він готовий внести завдаток хоч сьогодні. У вас два тижні на виселення.
Він говорив без злості та без тепла — так, ніби обговорював погоду.

— Ти не можеш так зробити, — прошепотіла Марта. — Це й мій дім теж!

— Юридично — мій, — відрубав Максим. — Ти не вкладала своїх грошей. Половину від суми після всіх витрат я перекину тобі. Вважай відступними.

У дверях з’явилася Настя, почула — зблідла.

— Не треба… Ми з’їдемо, — промовила вона, ніби винувата.

Максим навіть не глянув у її бік. Він дивився лише на Марту, і в його очах була порожнеча, що сказала більше за будь-які слова.

— Документи на розлучення подам у понеділок, — додав він. — Обговорювати більше нічого.

Він розвернувся і пішов. Рієлтор кашлянув і поквапився слідом.

Марта лишилася на веранді, яку він так старанно обшивав два тижні тому. Дошки пахли смолою і лісом. Вона виграла бій за сестру — і програла війну за шлюб. Душа не розправилася крилами; вона стулилася в тугий, холодний клубок. Не було тут ні абсолютної правди, ні справжньої перемоги. Була одна велика, невиправна помилка, з якої кожен робитиме висновки сам.

Наступні дні тягнулися, мов гума. Настя з Романом гортали оголошення, їздили дивитися кімнати з грибком і балкони, перетворені на «дитячу». Марта носила супи, записувала лічильники, щоб потім ніхто не сказав, ніби щось зіпсували. Увечері сестри сиділи на сходах веранди, ховалися в пледи й слухали цвіркунів, ділячись мовчанням, яке розуміє все.

На другий день прийшло коротке від Максима: «У п’ятницю о 12:00 прийде оцінювач». Без «будь ласка». Марта поставила телефон і пішла мити чашку — механіка, що утримує сльози. Вона вже знала: рішення остаточне.

У п’ятницю веранду вичистили, документи склали. Оцінювач міряв, фотографував, питав. Настя відвезла дітей на майданчик, час від часу визирала: «Тримаєшся?» Марта кивала.

У суботу приїхала Лариса Степанівна. Застигла на порозі, ідеальна, як завжди. Сказала рівно стільки, скільки вважала пристойним: «Так буває. Максим втомився. Йому потрібен порядок». — «Порядок — це коли жінка мовчки погоджується?» — спитала Марта. Свекруха промовчала й поїхала, лишивши запах парфумів і відчуття, що розмова не про порядок, а про владу.

У неділю Роман перевіз частину речей у далеку комуналку — тимчасову пристань із глухим двором. Він ніяковів, казав, що знайде підробіток. Марта мовчала: шлюб розсипався не через нього. Він розсипався там, де «моє» перекреслило «наше».

У понеділок ключі передали рієлтору й поїхали в місто. Ліс відступав, сосни стояли, мов вартові. Марта думала, як швидко мрія стає предметом, а предмет — причиною суду. Правильні кроки іноді болять, але лишаються правильними.

Заяву на розлучення вона подала спокійно. За майно не чіплялася: взяла свої речі, кілька фото й блокнот із планами. Юрист сказав, що має право на частку; Марта кивнула: «Розберемося».

Увечері на маленькій кухні вони з Настею пили м’ятний чай. «Мені шкода», — сказала сестра. «Я заплатила не за вас, а за себе», — відповіла Марта.

Нові ранки виявилися тихими. Зарядка, записи витрат, маленькі відкладення, пошук курсів з ландшафтного дизайну — чом би й ні, навчитися вирощувати квіти професійно. Дача тепер жила запахом смоли в пам’яті й рядком у договорі: урок про різницю між бажанням і правом.

Максим через знайомих передав: «Продали швидко». Вона написала йому лише: «Рахунок для перерахунку надішлю листом». Ні образ, ні зайвих слів.

Інколи Марта дозволяла собі сум: чай на веранді, яблуня з дуплом. Рівно стільки, щоб не закиснути. Потім — куртка, місто, кав’ярні, вітрини, де час іде далі, навіть якщо твоє серце ще стоїть.

Одного вечора вона відписала матері: «У мене все буде добре». Відповідь: «Вірю». І цього вистачило, щоб заснути спокійніше. Вона навчилася накривати себе ковдрою як турботою, а не бронею, і прокидатися з думкою, що жодна фортеця не варта, якщо в ній немає місця для співчуття.

Світ змінився рівно настільки, наскільки вона дозволила. Цього досить, щоб іти рівніше, говорити чіткіше й більше не плутати табір із домом.

А коли прийшла перша тиха неділя без планів і без поїздок, Марта взяла термос, сіла на лавку у дворі свого будинку й довго дивилася, як діти сусідів ганяють м’яч. Вона раптом помітила, що в повітрі пахне не тільки осінню, а й простором, який більше не треба випрошувати. В цьому просторі вистачало місця для сестри, для племінників, для нових списків і помилок. Вистачало місця і для неї самої. Вона зробила ковток чаю і посміхнулася: тепер кожне «так» і кожне «ні» — її власні. А дача… Дача залишилася тільки… як теплий запах нагрітого дерева й тиші.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.