fbpx
Життєві історії
Вдруге моя мама вийшла заміж зі мною малою на руках, потім у них з вітчимом народилася донька. Коли мами не стало, сестра була ще маленькою і я замінила їй рідну матір. Поки інші дівчата гуляли, я прала, готувала, доглядала за малою. Вона вийшла заміж і поїхала до чоловіка. Я думала буде легше, та занедужав вітчим. Я стільки сил витратила, доглядаючи за ним, на себе часу не було, заміж ніхто не кликав, та й не молода вже була. А коли й вітчима не стало, то приїхала сестра і говорила, що я погано доглянула її батька. Сказала, що дасть мені трохи грошей, але я маю залишити нашу квартиру, бо тепер вона належить їй, вона єдина рідна донька свого тата

Я довго думала перед тим, як сюди написати, якось зовсім не звикла скаржитися, а потім подумала – ну що я втрачаю? У мене просто зараз така заплутана ситуація, що сама я знайти правильного виходу з неї не можу, можливо, люди мені в цьому допоможуть. Я просто не хочу зробити найбільшої в життя помилки, тому прошу у вас поради.

Я не буду називати міста і імен, просто напишу свою долю і проблему, може у когось є життєвий досвід, дасть мудру пораду, що робити. А, можливо, і немає ніякої проблеми, просто я сама все перебільшуб, не вірю ні в людей, ні в своє щастя та гарну долю.

Почну здалеку: з дитинства. Була сім’я: мама, вітчим і молодша сестра, я вітчима татом називала, він був хорошою людиною. Коли мені було 19 років, а сестрі 14, мами не стало. Мені було не до навчання, ні до заміжжя, стала сестру піднімати на ноги.

Жили ми спочатку в гуртожитку, а потім бабуся (мама мого вітчима), залишила татові в спадок квартиру, де ми і жили. Сестра виросла і в 21 рік вийшла заміж, побігла за своїм чоловіком далеко від нас – за кілометрів 400. Начебто, завжди гарна, добра була, а тут стала «типу столична пані», характер зіпсувався, така стала гонорова.

А мене заміж ніхто не кликав, хоч і були у мене якісь стосунки, але якось я залишилася сама. Можливо, ще й тому, що я не була красунею – така собі сіра миша. Але я з того типу жінок, які стають красивішими ближче до старості, після 40 років.

А ще до того всього у мене буквально був вітчим на руках, а він теж не добре почував себе, багато проблем було. Я до своїх 40 років з ним то по фахівцях, то по стаціонарах, то вдома по догляду.

Після 60-ти вітчима не стало. Сестра приїхала, ще й мене звинною зробила, що я його не додивилася. Але тут ще одна проблема виявилася: це квартира була її рідного батька (мого вітчима) і бабусі, і сестра сказала, що дасть мені трохи грошей за цю квартиру, щоб я пішла з неї, ні на що не претендувала і забула про ню назавжди. Мовляв – я самотня, а їм з дітьми і чоловіком розширюватися треба, бо квартира для них їхня замала вже.

Я не стала претендувати ні на що, не моє це. Зняла квартиру, працювала, потім довелося орендувати житло, а потім житло подорожчало. Стала шукати кімнату, знайшла у чоловіка. Олег був на 13 років старший за мене, мені тоді було 45 років, а йому 58. Спочатку я на нього не звертала уваги. Але він став надавати мені знаки уваги, чому я була дуже рада. Дружина його вже давно на небі, дочка його живе далеко зі своєю сім’єю, вони навіть телефонують рідко. Він навіть розповів мені секрет, що навіть оголошення спеціально подав, що кімнату здає, розраховуючи, що знайдеться так його доля.

Стали жити ми разом, минуло ось уже як 5 років. Звичайно ж, мені хотілося заміж, та й до цих пір така мрія залишилася, але мій чоловік сказав, що у нього немає таких планів – на згадку про дружину.

Ну добре, живемо і живемо, всі витрати – складаємося разом, бюджет загальний. Квартира старенька, ремонт знадобився, причому капітальний, грошей на матеріали пішло дуже багато, причому вкладалися обоє з зарплати, але повністю довели квартиру до дуже гарного стану, на ремонт пішло багато, все робили своїми руками, він – бригадир, я – підсобницею.

До речі, мій чоловік Олег дійсно будівельник. І одного дня у нього на роботі сталася непроста ситуація, після того він довго був в стаціонарі, а я доглядала за ним. Рік я його доглядала, він лежав, бігала з роботи бігом додому, все для нього робила. Поставила Олега на ноги я одна. У цей час дочка на два дні до нього приїжджала, і з тих пір раз в рік тільки навідується. А до цього взагалі тільки дуже рідкісні дзвінки!

І ось, тепер через те, що дочка батька несподівано згадала і раптом почала говорити, що він дуже дорогий для неї, вона не хоче його втратити, мій Олег розтанув і вирішив на неї писати дарчу на квартиру. Мені раптом так стало прикро. Але я ж йому як дружина! Він каже, щоб я не хвилювалася, він якусь частину житла і на мене перепише, і всім нам буде добре. Але я вже на своєму життєвому досвіді набачився – доглядала за вітчимом, сестра квартиру відібрала, історія триває? А якщо щось трапиться, донька усі права на мою частину може повернути собі, або знову легко вмовить батька всю квартиру залишити їй, бо вона єдина рідна людина йому, я знову на вулиці?

Не хочеться мені сперечатися зараз з ними і щось там просити для себе – ну хто я, по суті їм обом? Але жити ось так в якійсь невизначеності, не знаючи, що тебе чекає завтра і чи буде власний дах над головою на старості років теж не хочеться, та й я стільки вклалася – і на ремонт, і на догляд та фахівців для Олега. Як мені його вмовити, щоб він не писав дарчу на свою доньку?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – blagovist.

You cannot copy content of this page