«Ти хоч розумієш, що твій чоловік — це не тільки зручна опція для життя, а ще й цілий комплект родичів, які вважають твій дім своїм?» — саме ця думка промайнула в голові Аліни, коли вона побачила у вікно знайому картину.
Аліна стояла біля вікна, стискаючи в руках горнятко з чаєм, і спостерігала, як свекруха, Марія Іванівна, енергійно вивантажує з таксі три здоровенні картаті сумки та величезну валізу. Ще вчора жінка божилася по телефону, що заскочить «на деньок, онука провідати». Судячи з об’єму багажу, «деньком» тут і не пахло.
— Максе, твоя мама приїхала. І, схоже, вона планує тут оселитися, — Аліна обернулася до чоловіка, який спокійно гортав стрічку новин у телефоні, розтягнувшись на дивані.
— Ну то й що? — Максим навіть не повів бровою. — Хай погостює. У неї вдома якісь проблеми, каже, жити неможливо.
— Які проблеми? — Аліна відчула, як у грудях починає потихеньку закипати.
— Та щось там із трубами чи стінами, я не вникав. Сказала, треба перечекати, поки майстри все зроблять.
Аліна відчула, як усередині все стискається. Майстри. Ремонт. «Трохи пожити» в її однокімнатній квартирі, на яку вона збирала гроші роками, відмовляючи собі в усьому, працюючи на двох роботах і паралельно закриваючи сесії. Ця квартира була її фортецею, купленою ще до заміжжя за рахунок спадщини від бабусі та власних заощаджень. Сорок квадратних метрів спокою, які тепер мали стати комуналкою.
Дзвінок у двері пролунав вимогливо й гучно.
— Максимчику, синочку! — Марія Іванівна влетіла в коридор так, ніби не бачила сина років десять, хоча вони бачилися минулих вихідних. — Аліночко, сонечко, допоможи там із сумками, бо водій такий незграбний попався, ледь до під’їзду дотягнув.
Аліна мовчки підхопила одну сумку. Важка, наче там каміння. Стало зрозуміло: речей тут вистачить на повноцінний сезон.
— Я зараз чай поставлю, — промовила Аліна, намагаючись тримати голос рівним.
— Та краще кави зроби, — Марія Іванівна вже господарювала в передпокої, розмотуючи шарф і займаючи єдиний вільний гачок для одягу, який зазвичай призначався для гостей.
Кава була. І молоко було. Тільки от радості від цього «візиту» в Аліни не було ні краплі.
Поки закипав чайник, свекруха вже встигла вмоститися на кухні й почала розлогу розповідь про те, як вона вирішила «оновити» свою квартиру — ту саму велику трикімнатку, яку вона нещодавно переписала на доньку Оксану.
— Почекайте, — перебила її Аліна. — Ви ж казали, що віддали ту квартиру Оксані? Офіційно.
— Ну так, віддала. І що з того? — здивувалася Марія Іванівна.
— І ви там зараз робите ремонт своїм коштом?
— А хто ж поможе дитині, як не мати? Оксанка з чоловіком по орендованих хатах микаються, грошей у них на майстрів немає. От я і вирішила: все організую, оплачу, зроблю їм «цукерочку», щоб заїхали й жили по-людськи.
Аліна поставила чашку на стіл трохи різкіше, ніж хотіла. Кілька крапель кави виплеснулися на скатертину.
— Тобто, ви віддали житло доньці, тепер витрачаєте всі свої заощадження на ремонт для неї, а жити приїхали до нас у «однушку»?
Марія Іванівна подивилася на неї з таким щирим подивом, ніби Аліна щойно запитала, чому небо синє.
— А що тут такого? Максим же не проти. Правда, сину?
Максим кивнув, не відриваючись від екрана. Аліна відчула, як у горлі стоїть клубок.
— Маріє Іванівно, але це моя квартира. Тут місця зовсім мало.
— Ой, та ми ж сім’я! В тісноті, та не в образі.
Слово «сім’я» було улюбленою зброєю свекрухи. Вона згадувала про нього лише тоді, коли їй було щось потрібно. Коли Аліна просила не приходити без попередження — «ми ж сім’я, які можуть бути секрети?». Коли відмовлялася позичати гроші на чергову забаганку Оксани — «родичі мають допомагати один одному». А коли Аліна попросила раз на місяць посидити з малим, щоб вони з Максимом сходили в кіно, почула: «Я своє вже віднянчила, маю право на відпочинок».
Марія Іванівна обживалася ґрунтовно. Першого ж вечора вона переставила все взуття в коридорі, бо «так логічніше». Потім зайняла половину шафи в спальні. На третій день вона притягла з дому коробку з «затишними дрібничками»: керамічні фігурки, серветки з вишивкою, які зовсім не вписувалися в сучасний інтер’єр Аліни.
— Це тимчасово, навіщо ви все це розставляєте? — не втрималася Аліна.
— Щоб почуватися як удома, дитино. Людина має жити в красі, — повчально відповіла свекруха.
Найважче було вранці. Аліна звикла снідати в тиші, налаштовуватися на робочий день. Тепер же о шостій ранку на кухні вже гриміли каструлі, працювало радіо, а Марія Іванівна щось наспівувала собі під ніс.
— Аліночко, вставай! Я вже кашу зварила, свіженьку, на молоці.
Аліна терпіти не могла молочні каші. Вона говорила про це десятки разів, але щоранку на столі стояла тарілка.
— Дякую, я просто вип’ю кави.
— Кава — то отрута на порожній шлунок. Тобі треба нормально їсти, зовсім змарніла, — зітхала свекруха.
Максим кашу їв. Ще й добавки просив, примовляючи, що це «смак дитинства». Аліна дивилася на них і розуміла, що її звичний світ тріщить по швах. Вечорами Марія Іванівна готувала величезні вечері — жирні, ситні, з підливками. Аліна намагалася пояснити, що вони звикли до легшої їжі, але все марно.
— Чоловіка треба годувати нормально, а не салатами тими. Подивися на Максима, шкіра та кістки! — бідкалася жінка.
Хоча Максим за останній тиждень, здається, навпаки, почав не влізати в улюблені джинси.
Та найбільше дратувало те, як свекруха почала розмивати кордони їхнього особистого життя. Вона могла зайти в кімнату без стуку, коли вони з Максимом просто хотіли поговорити. Вона коментувала кожну їхню дію. Якщо Аліна йшла в душ, Марія Іванівна могла стояти під дверима і питати, який порошок краще купити.
Одного разу Аліна застала свекруху за тим, що та перебирала речі в їхньому комоді.
— Що ви робите? — Аліна ледь стримала крик.
— Та от, дивлюся, що в тебе тут лежить. Може, щось уже викинути пора, тільки місце займає. Ось цю сукню ти сто років не одягала, я її Оксанці відклала, їй на дачу буде в самий раз.
— Маріє Іванівно, це мій комод! І мої речі!
— Та Господи, що ти так реагуєш? Я ж не чужа людина, я добра бажаю.
Саме це «я ж не чужа» було універсальним виправданням для всього. При цьому, коли справа стосувалася реальної допомоги, свекруха миттєво ставала «гостею».
За два тижні з’ясувалося, що ремонт у Оксани затягується. Виявилося, що майстри попросили більше за роботу, ніж планувалося.
— Максимчику, — почала Марія Іванівна за вечерею, — тут така справа… Треба трохи грошей докинути на плитку в ванну. Я вже все своє витратила, а Оксанка плаче, каже, що так і будуть у руїнах жити. Допоможеш? Сума там не така вже й велика, якщо розбити на частини.
Максим глянув на Аліну. У них був спільний бюджет на великі витрати, і зараз вони збирали на відпустку, якої не бачили вже три роки.
— Мамо, у нас свої плани були. І за страховку на машину треба платити…
— Та я ж поверну! Ну що ти, рідній сестрі не допоможеш? Вона ж вагітна, їй спокій потрібен, а не ці ремонти нескінченні.
Аліна мовчала, хоча всередині все клекотіло. Вона знала це «поверну». Минулого разу вони вже позичали на «дуже термінову справу», і про ті гроші всі забули через тиждень.
— Ми не можемо зараз, — твердо сказав Максим, хоча голос його трохи здригнувся.
Марія Іванівна миттєво змінилася в обличчі. Весь вечір вона ходила як хмара, демонстративно зітхала й відмовлялася від чаю. Наступного ранку почала дзвонити Оксана.
— Максе, ну як так можна? — її голос було чути навіть у коридорі. — Мама для нас усе життя старалася, квартиру мені зробила, а ти на якісь нещасні копійки поскупився? Твоя Аліна тебе зовсім під каблук загнала?
Аліна не витримала, підійшла й забрала телефон.
— Оксано, привіт. Це Аліна. Давай по суті. Це моя квартира, в якій зараз живе ваша мама. Це наші спільні гроші, які ми заробили. Ви отримали трикімнатну квартиру в подарунок. Чому ми маємо ще й ремонт там оплачувати, тулячись у трьох в одній кімнаті?
— Ой, почалося! — пирхнула Оксана. — «Моя квартира», «мої гроші»… Яка ж ти дріб’язкова! Ми ж сім’я!
— Сім’я — це коли всі поважають одне одного, а не коли одні їздять на шиї в інших, — відрізала Аліна й поклала слухавку.
За годину Марія Іванівна вже пакувала якусь частину речей, витираючи сльози хусточкою.
— Дожилася… Рідна невістка з хати виживає, сина проти матері налаштовує.
— Мамо, ніхто вас не виживає, — втрутився Максим. — Але Аліна права. Ми не можемо тягнути все на собі.
— І ти туди ж? — жінка глянула на нього з такою образою, ніби він її вдарив. — Ну що ж, піду я. Буду в Оксанки на будмайданчику спати, на розкладачці. Хай мені там цегла на голову впаде, зате заважати нікому не буду.
Звісно, нікуди вона не пішла. Лишилася, але перейшла в режим «холодної війни». Не розмовляла, готувала тільки собі, а коли Аліна заходила на кухню, демонстративно виходила.
Кульмінація наступила ще через тиждень. Аліна повернулася з роботи абсолютно виснажена. На проекті був аврал, керівництво вимагало неможливого, голова розколювалася.
Вдома на неї чекав сюрприз. Марія Іванівна вирішила «зробити перестановку».
— О, прийшла! — бадьоро гукнула свекруха. — А я тут вирішила, що нам треба зонувати кімнату. Я от диван переставила, а ту шафу ми в куток запхнемо. Я собі там такий куточок зроблю, щоб нікому не заважати. І штору повісимо, буде як окрема кімната.
Аліна застигла в дверях. Її затишна вітальня перетворилася на склад меблів.
— Маріє Іванівно… навіщо?
— Ну як? Ремонт у Оксани ще мінімум місяць буде. Не можу ж я на голові у вас сидіти без власного кута. А так — і я при ділі, і вам спокійніше.
— Ні, — тихо, але чітко сказала Аліна.
— Що «ні»?
— Ніяких штор і перегородок. Ви тут не оселяєтеся. Ви гостюєте. І цей термін підходить до кінця.
Свекруха випрямилася, її очі звузилися.
— Ти мені вказуєш? У домі мого сина?
— Це мій дім, — Аліна зробила крок вперед. — За документами, за фактом і за духом. Я терпіла ваші порядки, ваші каші й ваші поради три тижні. Досить. Я хочу приходити додому й відпочивати, а не відчувати себе гостею у власній спальні.
— Максим! — закричала Марія Іванівна. — Ти чуєш, що вона каже? Вона матір твою на вулицю виставляє!
Максим, який щойно зайшов до квартири, завмер, дивлячись на цей хаос.
— Що тут відбувається? Мамо, навіщо меблі совати?
— Я хотіла як краще! А вона… вона… — свекруха картинно притисла руку до серця.
Максим подивився на дружину. В її очах він побачив не просто втому, а останню межу. Він знав Аліну: якщо вона це сказала, значить, терпіти більше не буде.
— Мам, — Максим зітхнув. — Аліна права. Ми не можемо жити отак. Тобі треба повертатися до себе. Або до Оксани.
— Там же пил! Там будівельники!
— Тоді ми знімемо тобі квартиру на місяць. Невелику, поряд. Я допоможу перевезти речі. Але тут ти більше не залишишся.
Марія Іванівна мовчала хвилину, яка здалася вічністю. Потім вона різко відвернулася.
— Ну що ж… Зрозуміло. Виростила сина на свою голову. Мати заважає, мати зайва. Живіть, як знаєте. Тільки не приходьте потім, коли вам допомога знадобиться.
Наступного дня Максим допоміг їй зібратися. Атмосфера була важкою, як перед грозою. Марія Іванівна не попрощалася з Аліною, просто вийшла, гордо піднявши підборіддя.
Коли за ними зачинилися двері, Аліна просто сіла на підлогу серед пересунутих меблів і закрила обличчя руками. Вона не відчувала перемоги. Тільки неймовірне спустошення.
Пройшло два місяці.
Ремонт у Оксани закінчився. Вона переїхала в нову квартиру, але матір до себе жити не покликала — мовляв, «нам треба спочатку самим звикнути, ми ж молода сім’я». Марія Іванівна повернулася до своєї трикімнатки, де тепер була лише формальною господинею, бо власницею значилася донька.
З Аліною свекруха більше не спілкувалася. На свята дзвонила тільки Максиму, розмовляла сухо, постійно натякаючи на свою «самотність і покинутість». Оксана теж тримала дистанцію, згадуючи про брата лише тоді, коли треба було щось полагодити чи перевезти.
Одного вечора, сидячи на кухні в тиші, яку Аліна тепер цінувала по-особливому, Максим сказав:
— Знаєш, мені спочатку було так соромно перед мамою. Здавалося, що я зрадник.
— А зараз? — Аліна підсунула йому чашку чаю.
— А зараз я бачу, що Оксана навіть «дякую» їй не сказала за ту квартиру. Сприйняла як належне. А мама продовжує їй догоджати. Я зрозумів, що якби ми тоді не поставили межу, вона б досі жила у нас, а ми б з тобою вже, мабуть, розлучилися.
Аліна посміхнулася.
— Знаєш, кажуть, що сім’я — це те, що ми будуємо самі. Батьків ми не обираємо, ми їх любимо і поважаємо. Але жити наше життя за нас вони не мають права.
За вікном падав легкий сніг. В квартирі було тепло. Жодних зайвих речей, жодних серветок на телевізорі й ніяких молочних каш. Тільки їхній простір. Їхні правила. Їхня тиша.
Аліна зрозуміла одну важливу річ: іноді бути «поганою» в очах родичів — це єдиний спосіб залишитися собою. І якщо ціна спокою в домі — це чиясь образа, то, можливо, ця ціна не така вже й висока. Життя надто коротке, щоб проводити його в очікуванні, поки хтось інший дозволить тобі бути господарем у власній хаті.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
