Я живу в шлюбі з Іваном 4 роки. Мені 31 років, йому – 35.
З чоловіком ми мешкаємо в моїй однокімнатній квартирі, яку я купила з допомогою моїх батьків, вони зробили в це великий внесок.
На початку, як і у всіх, все було у нас дуже добре. Думаю нарешті спокій свій знайшла. Але поступово Іван почав себе проявляти не з кращої сторони. Наприклад подарую йому щось, а він на цінник дивиться, мовляв дешеве якесь та неякісне. Я дивлюся на якість і на ціну, чому не зекономити, якщо нам пора думати про своїх дітей і про більшу квартиру, тим більше, Іван зараз не працює. І так до всього, якщо щось для нього купувати, то тільки дороге і фірмове, йому тільки так можна догодити.
Він зовсім перестав бути вдячним мені. Я сама себе забезпечую, одягаюся за свій рахунок, часто на секонді, тому, що розумію, в наш час дуже не до розкоші, ми маємо хоч якось забезпечити своє майбутнє в такий непростий час. Продукти теж купую сама, адже чоловік ніколи в супермаркеті не економить, бере перше ліпше, що сподобається, не дивлячись на цінник, хоча можна вибрати такий самий товар, але за дешевшою ціною.
До цього ми купили гараж. Вирішили, що разом його купимо і гроші навпіл, але більшу частина за гараж віддала я. Пару місяців тому, я захотіла купити більшу квартиру, адже вже дуже довго відкладала гроші для цього. Пригледіла гарний варіант, показала йому, кажу, мовляв ось частина грошей у мене є. Не вистачає тільки третини суми, щоб придбати цю квартиру, давай продамо твою машину, все одно вона в гаражі стоїть і ти на ній не їздиш, а їздить він на моїй.
Але Іван мені відповів, що давай твою продамо. Тобто в мене є дві третини грошей на квартиру яку ми придбаємо разом, то я ще маю і без машини залишитися. Тут я вже не витримала і кажу йому: “Скажи мені, будь ласка, а навіщо ти мені такий потрібен, якщо стосунки в нас ніякі, ти нічого не хочеш робити і чекаєш коли я все вирішу за нас обох, все знайду сама, що потрібно, все куплю, а ти просто як валіза за мною. Дітей ти теж не дуже хочеш. Так я так само можу жити і сама, тільки при цьому буду менше економити на собі. Ні перед ким не треба звітувати за витрати.”
Не знаю чого він чекає насправді. Просто в моєму розумінні, якби чоловік хотів, він взяв би кредит або продав би машину. Якби прагнув щоб його родині було комфортно. На рахунок кредиту Дмитро категоричний, мовляв, ярмо на все життя. А як інакше він хоче вирішити питання – збирати? Так як він збирає ми і через 20 років так само будемо жити в однокімнатній квартирі. А я дітей хочу, мені вже не вісімнадцять. Він мовчить.
Почав мене потикати, мовляв, мою машину він сам лагодить, а я така не вдячна, навіть не дякую йому. Іван, мало того, що живе у мене, їздить тільки на моєму автомобілі, харчуєшся за мій рахунок. Їздить на машині по лісах, на риболовлю – відповідно і лагодить.
Три дні тому я вигнала свого чоловіка, як би це прикро не було для мене. Наступного дня Іван прийшов прости вибачення. Каже, що не може мені дати того що я прошу. Я відповіла що було б бажання, а спосіб знайдеться, тим більше ми удвох і маємо підтримувати одне одного, а виходить, що весь віз тягну я одна. А Іван виходить, думає тільки про себе, тільки про своє особисте комфортне життя, і, при цьому, хоче щоб я була вдячна йому за щось.
Ми можемо тижнями не спілкуватися з ним при цьому проживати в одній квартирі. Можливо я не бачу в собі провину, так би мовити в своєму оці колоди не бачиш, в чужому смітинку помічаємо. Можливо я дійсно багато прошу у свого чоловіка. Я хочу сім’ю, хочу бути жінкою і мамою. А роки йдуть і як мені бути навіть не знаю. Хіба жінка має тягнути все на собі, хіба це нормально? Пробачати мені Івана, чи жити без нього, хіба він зміниться вже?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
