У мене є заміжня дочка Тетяна. Відразу після весілля донька привела зятя додому.
Я не мала нічого проти, квартира у мене велика, всі помістимося. А молодих треба було підтримати на початку.
Живуть вони у мене вже три роки. Планують, звичайно, роз’їжджатися, збирають гроші, але, ця справа затягнеться ще на кілька років це точно.
Донька з зятем непогано ладять, у них у стосунках все добре. Це мене тішить.
Зять мені подобається, він хлопець веселий, з гумором, в побуті невибагливий, а головне – він любить доньку.
Домашні обов’язки ми розподілили, грошима скидалися, один одному особливо не докучали.
На суперечки у нас не було часу: всі троє працювали повний робочий день. А ввечері прийдемо з роботи, повечеряємо, і по своїх кімнатах.
Кілька місяців тому донька повідомила мені, що чекає дитину.
Звичайно, я дуже зраділа, адже давно вже мріяла про внуків. Але я і подумати не могла, що донька враз так змінить свою поведінку.
Вона перестала робити по дому абсолютно все, навіть чашку за собою не помиє.
Зять, як майбутній щасливий батько, носиться біля неї, а замість подяки від дружини отримує лише догани – все, що він робить, він робить не так.
Я Тетяні казала, що так не можна, а вона ще більше капризує, каже, що ми її не розуміємо.
А вчора ввечері я вже дрімала і крізь сон раптом почула, як грюкнули вхідні двері. Звичайно, зіскочила, побігла з’ясовувати: що сталося? Хто пішов? Кому погано?
І тут донька мені спокійним голосом відповідає, що відправила чоловіка в магазин, бо їй дуже захотілося полуниці.
До одинадцятої вечора зять носився по нічних супермаркетах в пошуках свіжої полуниці, я вже заснути не могла, хвилюючись, чекала його на кухні і координувала пошуки, а Таня тим часом пішла спати. На ранок всім трьом на роботу…
Зять молодець, терпить все покірливо, носить чай, миє чашки, пере речі дружини, а я, дивлячись на це все, вже на межі.
А попереду ще шість місяців, і як все це спокійно витримати, я не знаю. Була б то не дочка, а невістка, я б уже давно попросила їх з’їхати, терпіти б не стала. Але це ж своя рідна дитина, куди її виженеш?
Я вже навіть сама думала з’їхати кудись від них хоч на якийсь час, нехай живуть як хочуть, бо дивитися на це нема сил, але мені зятя шкода.
Так його хоч я підтримую, заспокоюю і відпоюю чаєм на кухні, а якщо мене не буде – розбіжаться через місяць. А у них тепер дитина.
Як бути?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.