Моїй бабусі виповнилося 85 років зараз. Це мати моєї мами, а мами моєї не стало вже давно, на жаль. Щиро кажучи, у моєї бабусі й так характер був не подарунок, а тут взагалі, з віком, став вже поганий.
За всі ці 7 років, коли не стало мами, вона поступово почала зовсім змінюватися просто на очах не в кращу сторону для нас. Бабуся хоча й досі сама трохи може щось робити для себе, але за нею як за дитиною потрібне око та око, адже вона вже геть не справляється ні з чим.
Спочатку за бабусею постійно доглядала її друга дочка, моя рідна тітка, але мабуть їй набридло все це: вона сказала що спина її підводить, здоров’я того, що колись, вже немає, і тому не може за нею доглядати – сама, мовляв, потребує вже догляду.
Я, звісно, її розумію, у бабусі занадто складний характер. Найняли соцпрацівницю – та тільки приходила, прибере її квартиру, принесе продукти і йде. Як вона терпіла нашу бабусю – уявити мені важко.
Після того, як бабусі виповнилося вже 80 років, вона дуже довго була в стаціонарі. При виписці вона довго лежала, знадобився за нею цілодобовий догляд.
Всі працюють, всім ніколи. Стали в складчину ми наймати доглядальницю: платила тітка та її брат – син бабусі, він живе далеко, надсилав грошима. За весь цей час поміняли чотирьох доглядальниць. Жодна з них довго не витримувала бабусю: що вона тільки не робила і не говорила їм.
Усе! Тепер ні за які гроші, ні одна доглядальниця бути з нею зовсім не хоче.
Що ми тільки не робили! Зрозуміло, що в будинок для людей похилого віку вона не піде ні в якому разі, навіть говорити з нею не варто про це, адже лише гірше буде.
Ми якось усі в неї зібралися поговорити і порадитися, пропонували їй дорогий заклад, хороший. Не хоче! Або своя квартира, або в будинок до будь-яких своїх родичів. Тітка до себе брати не хоче – живе в квартирі у свого чоловіка
Дядько мій теж відмовився брати свою матір до себе, хоча й живе у власному будинку. Він завжди багато працює, а його дружина не хоче брати на себе цю відповідальність. Та й перевозити бабусю доведеться далеко. А зараз кажуть – мовляв, не довеземо, нехай вдома сидить.
Тепер всі лише й те роблять, що говорять про на мене: мовляв, я наймолодша, можу доглядати бабусю свою. Але у мене велика сім’я – чоловік і три дочки, і квартира двокімнатна. Квадратні метри зовсім не дозволяють!
А у бабусі нашої жити я не можу – як я кину сім’ю? Та й працюю я! Тітка каже, що якщо я візьму таку відповідальність, то вона й бабусину квартиру згодом на мене перепише, але мені цього не потрібно, не хочу!
Та й не вірю я їй. Зараз до бабусі ми ходимо позмінно – то я, то тітка зрідка, то моя старша дочка.
Навіть 30 хвилин важко з нею поруч просидіти, намагаємося щось робити, завантажити себе якимось справами, щоб менше уваги на неї звертати. Але і залишати з кожним днем все не можна більше.
Навіть, якби я погодилася – де гарантія, що квартира залишиться мені? Що тітка потім не передумає, або не виконає свою обіцянку. Що робити – я не знаю. Підкажіть. Нікуди мені бабусю брати мою. І не хочу.
Фото ілюстративне.
