fbpx
Життєві історії
Вчора сестра з села мені подзвонила. Поліна повідомила, що не стало бабусі, вся родина зібралася, чекають лише мене. Я вже відпросилася з роботи, пояснила все чоловікові, зібрала сумки, а в коридорі, коли побачила себе в дзеркалі, вирішила, що нікуди не їду

Вчора зранку мені зателефонувала моя сестра з села. Поліна повідомила мені, що не стало нашої рідної бабусі. Сказала, що вже з’їхалася вся родина, лише мене чекають.

Я поклала телефон та стала збирати найнеобхідніші речі, взяла 10 тисяч гривень, які ми з чоловіком відкладали на відпочинок влітку. Швиденько зателефонувала на роботу, відпросилася на один день, пояснила чоловікові, що йому потрібно робити вдома, коли мене не буде.

Вже майже одяглася і в коридорі у дзеркалі побачила своє сіре та томлене обличчя, сиве, ще в молоді роки, волосся та вицвілі очі і, в останній момент, зупинилася.

Сумні спогади спливли в моїх думках.

Так склалося, що бабуся виховувала нас одна. Я сама не розумію чому, але Поліну вона завжди любила більше ніж мене. І набагато більше, чомусь.

Моя сестра Поліна була схожа на її доньку, нашу маму, а я на батька, бабусиного зятя, якого вона ніколи не любила і не раз докоряла доньці, що та вийшла заміж саме за нього.

Поліна дійсно навчалася краще за мене, вона розумна в дитинстві була. І бабуся вирішила для себе, що раз сестра вчиться краще, що їй і до науки потрібно тягнутися, а мені до праці.

Відтоді вся робота була на мені по господарству: хлів, город, плита, все мені. І чим швидше бабуся старіла і менше робити могла – тим більше роботи з’являлося в мене.

Поліна вступила вчитися у вищий навчальний заклад, бабуся дуже тішилася, хоча сама теж важко працювала, щоб оплатити її навчання.

Мені так було сумно, що найрідніші люди так ставилися до мене і я вирішила, хоча бабуся і не віддала мене вчитися, а я поїду у місто сама і буду працювати там для себе, адже в селі моє життя ніби зупинилося, робота в нічого крім роботи.

Після вихідних взяла я одну сумку, гроші у мене були відкладені ще з днів народжень і свят, що мені родичі давали і я поїхала в місто.

Недобре згадувати ті дні, які я мерзла на базарі, молоді роки проведені за прилавком, там я і зустріла свого чоловіка, він носив ящики продавцям.

Михайло хороша людина, разом з ним ми і на квартиру назбирали і дитина в нас уже є. А в Поліни життя не склалося, закінчила навчання і повернулася в село.

Бабуся хату на неї переписала, бо мені вже є де жити, так думала вона.

Я зупинилася в коридорі, знала хустину, подивилася на свою сивину і вирішила, що нікуди не поїду, бо в селі у мене рідні більше немає, вони давно усі відвернулися від мене. Я залишилася вдома, просто сиділа вдома сама.

А сьогодні прокинулася і засмутилася дуже. Неспокійно мені чомусь на душі. Можливо, потрібно було поїхати, щоб провести бабусю в останню дорогу, щоб не картати себе все життя?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page