Вчора зранку мені зателефонувала моя сестра з села. Поліна повідомила мені, що не стало нашої рідної бабусі. Сказала, що вже з’їхалася вся родина, лише мене чекають.
Я поклала телефон та стала збирати найнеобхідніші речі, взяла 10 тисяч гривень, які ми з чоловіком відкладали на відпочинок влітку. Швиденько зателефонувала на роботу, відпросилася на один день, пояснила чоловікові, що йому потрібно робити вдома, коли мене не буде.
Вже майже одяглася і в коридорі у дзеркалі побачила своє сіре та томлене обличчя, сиве, ще в молоді роки, волосся та вицвілі очі і, в останній момент, зупинилася.
Сумні спогади спливли в моїх думках.
Так склалося, що бабуся виховувала нас одна. Я сама не розумію чому, але Поліну вона завжди любила більше ніж мене. І набагато більше, чомусь.
Моя сестра Поліна була схожа на її доньку, нашу маму, а я на батька, бабусиного зятя, якого вона ніколи не любила і не раз докоряла доньці, що та вийшла заміж саме за нього.
Поліна дійсно навчалася краще за мене, вона розумна в дитинстві була. І бабуся вирішила для себе, що раз сестра вчиться краще, що їй і до науки потрібно тягнутися, а мені до праці.
Відтоді вся робота була на мені по господарству: хлів, город, плита, все мені. І чим швидше бабуся старіла і менше робити могла – тим більше роботи з’являлося в мене.
Поліна вступила вчитися у вищий навчальний заклад, бабуся дуже тішилася, хоча сама теж важко працювала, щоб оплатити її навчання.
Мені так було сумно, що найрідніші люди так ставилися до мене і я вирішила, хоча бабуся і не віддала мене вчитися, а я поїду у місто сама і буду працювати там для себе, адже в селі моє життя ніби зупинилося, робота в нічого крім роботи.
Після вихідних взяла я одну сумку, гроші у мене були відкладені ще з днів народжень і свят, що мені родичі давали і я поїхала в місто.
Недобре згадувати ті дні, які я мерзла на базарі, молоді роки проведені за прилавком, там я і зустріла свого чоловіка, він носив ящики продавцям.
Михайло хороша людина, разом з ним ми і на квартиру назбирали і дитина в нас уже є. А в Поліни життя не склалося, закінчила навчання і повернулася в село.
Бабуся хату на неї переписала, бо мені вже є де жити, так думала вона.
Я зупинилася в коридорі, знала хустину, подивилася на свою сивину і вирішила, що нікуди не поїду, бо в селі у мене рідні більше немає, вони давно усі відвернулися від мене. Я залишилася вдома, просто сиділа вдома сама.
А сьогодні прокинулася і засмутилася дуже. Неспокійно мені чомусь на душі. Можливо, потрібно було поїхати, щоб провести бабусю в останню дорогу, щоб не картати себе все життя?
Фото ілюстративне.
