В кінці лютого до нас подзвонила рідна сестра чоловіка. Вона попросилася жити до нас, адже сама з Ірпеня, у них тоді було вже дуже неспокійно.
Ми з чоловіком живемо на Вінниччині в селищі, тому, звісно що погодилися взяти сестру до нас.
Наталя вже давно розлучена, сама виховує дітей. Але, особливо, вона ніколи не бідувала – чоловік залишив їй двокімнатну квартиру, ще й аліменти платив непогані на двох дітей. Навіть мій брат казав, що він хороша людина, вони завжди в гарних стосунках були.
Потім чоловік Наталі одружився вдруге, у нього в сім’ї тій народилася донечка, дуже добре вони живуть, я декілька разів бачила ту жінку.
Загалом Наталя спочатку дякувала, адже з дітьми подолала складну дорогу поки дісталася до нас. Ми їй в усьому допомагали, підтримували, загалом, вона з дітьми стала частиною нашої сім’ї, яку забезпечував мій чоловік, адже я ще сиджу в декреті за другим дитям.
Але останнім часом, Наталя все стала сприймати, як належне. Вже стільки часу минуло, а вона за жодну роботу не береться, поводить себе, наче в гостях. І це при тому, що в нас приватний будинок, чимале господарство і город. Наталя виправдовується тим, що вона з міста, до сільської роботи не звикла.
Я спочатку шкодувала її, розуміла, що їй вдалося побачити, а потім час іде, а вона навіть за холодну воду не береться. Квартира у неї вціліла, люди додому їдуть, сусіди її вже давно вдома живуть, а вона повертатися не збирається, їй і у нас добре живеться.
Вчора ми копали картоплю, Наталя навіть на город не вийшла. Я ввечері вже не могла мовчати, сказала, що в мене теж є діти, ми їй багато допомагаємо, живе за наш рахунок, і, якби мала совість, то допомогла б нам на городі.
А Наталя образилася, ще й братові поскаржилася. Вранці навіть снідати не вийшла. Я її дітей погодувала, а вона й досі не виходила з кімнати.
Чоловік сердиться, каже, що я не права і маю вибачитися перед Наталею. Але я не хочу, бо це вже занадто. Хіба в чомусь винна я?
Фото ілюстративне.