fbpx
Життєві історії
Вчора Марина гостювала в селі у родичів. Коли їхала додому, вони напакували їй всякого добра: чотири сумки величезні, кілограм по п’ятнадцять, і велика валіза. Марина соромилася, брати не хотіла. Посадили рідні її в вагон, все поставили, кажуть: – Чого тобі хвилюватися, в столиці син забере! Вийшла вона з потяга і набрала сина. А потім їй зателефонувала невістка. Подивилася Марина на ті торби та й заплакала

Вчора Марина гостювала в селі у родичів. Коли їхала додому, вони напакували їй всякого добра: чотири сумки величезні, кілограм по п’ятнадцять, і велика валіза. Марина соромилася, брати не хотіла. Посадили рідні її в вагон, все поставили, кажуть: – Чого тобі хвилюватися, в столиці син забере! Вийшла вона з потяга і набрала сина. А потім їй зателефонувала невістка. Подивилася Марина на ті торби та й заплакала

– Невістка мені вчора дзвонить, як ні в чому не бувало! – розповідає подрузі 60-річна пенсіонерка. – Марино Геннадіївно, каже, а ви не зможете завтра приїхати, посидіти з малятком, а то мене горло турбує і температура тридцять дев’ять! А я їй відповідаю – ні, Віко, вибач, не можу, я на дачі, і їхати на цьому тижні в місто не планую! Одягай, кажу, маску і сиди сама, нічого страшного. За матеріалами

– Слухай, Марино, ну так теж не можна! – зітхає подруга. – Дитина ж у неї маленька зовсім. Раптом заразиться! Це не жарти. Я б так не змогла. Ну і потім, з такою температурою і з немовлям на руках – м’яко кажучи, важкувато. Три місяці виповнилося малятку?

– Три з половиною вже! А як можна, Катю, скажи? Я втомилася. Я шість років чесно намагалася подружитися з невісткою. На весілля подарувала їм велику суму грошей, з ремонтом добре допомогла. Кухню, пралку, диван – все їм купила.

Читайте також: А коли повернувся Панас з Америки, ступив на рідне подвір’я і зажурився. Добротна хатина заросла бур’янами, зяяла чорними дірами замість вікон. Дверей не було. Все, що було в будинку, зникло. Походив подвір’ям, зайшов у хату, де вітер гуляв, – і заплакав. Надворі осінь, а він без даху. «Оце так вберегли «добрі» сусіди», – подумав і пошкандибав до свого однолітка Петра, мовляв, пусти перезимувати. Той промимрив щось і відмовив. Повз хату якраз йшов сільський голова

– Так? Це ти їм купувала? Я не знала…

– Я. У них тільки поїздки по закордонах та шмотки з гаджетами на умі! Не допомагала б їм – зараз би сиділи в бетонній коробці на валізах. Коли у неї під час того, як чекала дитину проблеми були, лікарів їм знаходила через своїх знайомих, з аналізами її бігала, в лікарню їй судочки тягала з домашньою їжею. Перед випискою приїхала, квартиру прибрала, все вичистила, вимила, синові коли було цим займатися. Навіть спасибі ніхто не сказав в підсумку!

– Марино, ну це не тільки у тебе так, ти ж знаєш! Дітьми, на жаль, все сприймається як належне.

– Це точно, як належне! І все тільки в одну сторону – від мене до них! Коли мені щось потрібно – не дочекаєшся. Тут поверталася від сестри, попросила сина зустріти мене на вокзалі на машині, було багато сумок з собою. Родичі напхали мені, як завжди, солінь, варення з собою, вони ж у нас такі хлібосольні. Так невістка таку бучу підняла, ти не уявляєш!

– Не пустила, чи що, чоловіка тебе зустрічати? Ось це так!

– Ну не те, щоб прямо не пустила. Але роздула скандал. Дзвоню синові, кажу – ти зможеш мене зустріти чи ні? Він мені – звичайно, мовляв, без проблем. Через годину дзвонить мені Віка і починає: – Марино Геннадіївно, а ви не можете взяти від вокзалу таксі? Борисові з роботи доведеться відпрошуватися, це незручно. Поїзд приїжджає рано вранці, він поки вас забере, відвезе, там пробки, – на роботу потрапить не раніше одинадцятої.

– Марино, ну з роботи відпрошуватися – це серйозно все-таки. Він зараз все-таки єдиний годувальник сім’ї. За роботу треба триматися, начальство не злити. Я ось свого часу відпрошуватися не любила жах як. У нас це не заохочувалося. Змушували заяву писати за свій рахунок. Може, і у них так?

– Катю, вони в своєму офісі до дев’ятої вечора сидять кожен день. Ну затримається на годину вранці, подумаєш! Відпроситься. В поліклініку дитину возити відпрошується ж! Я ж не кожен день прошу! Образилася я сильно. Невістці кажу: – Ну, раз у вас такі складності, що заради матері відпроситися ніяк, звичайно, викликаю таксі, і телефон поклала.

Все-таки думала, син приїде. Тим більше він сам сказав – без проблем. У підсумку виходжу я, Катю, з вагона, у мене чотири сумки величезні кілограм по п’ятнадцять і велика валіза. Подорожні абияк допомогли витягнути на перон. І ніхто мене не зустрічає! Хоч плач!

– Нічого собі, як ти подорожуєш. Явно не без нічого!

– Ну я була впевнена, що син зустріне. І родичі теж не сумнівалися ні хвилини. Я вже відмовлялася від цих банок, вони – ні в яку! Посадили мене в вагон, все поставили, кажуть, чого тобі хвилюватися, в столиці син забере.

– І як ти викрутилася?

– Викрутилася, звичайно, не пропала – носій підійшов, таксі викликала. Таксист, спасибі йому, хороший хлопець, допоміг сумки до квартири дотягнути. Чужа людина! А син з невісткою навіть не подзвонили дізнатися, як я добралася. Згадали про мене тільки зараз, коли потреба в мені виникла! І що, я повинна в черговий раз збиратися і бігти допомагати? Я вирішила – все, вистачить! Як вони до мене, так і я до них!

Подрузі було видно, що Марині далося це рішення важко, не просто так, адже вона постійно турбувалася про своїх дітей і любила їх, але, дійсно, останнього разу їй було дуже неприємно.

Фото ілюстративне, з вільних джерел