До 60-ти років у нас з чоловіком було все: власний будинок, дача за містом, машина.
У шлюбі ми прожили 40 років, трьох доньок виростили, одружили дітей, вже й онуків маємо.
Без сумніву, ми прожили щасливо ці роки, ми навіть з чоловіком ніколи серйозно і не сперечалися.
У нас завжди було так, що чоловік головний, а я за ним, як за кам’яною стіною.
Чоловік завжди добре заробляв, але і я ніколи, крім часу декрету, не сиділа вдома.
Я намагалася встигати все – і на роботу ходити, і тримати порядок в домі, і за своїм зовнішнім виглядом стежила. Господинею я була доброю, і доньок так навчила.
Мій чоловік завжди добре заробляв, усіх трьох доньок він забезпечив житлом – кожній на весілля подарував квартиру.
Мені заздрило багато моїх подруг, які вважали, що мені дуже пощастило з чоловіком.
Але з часом все почало змінюватися, і закінчилося розлученням, а я з шикарного будинку переїхала в однокімнатну квартиру.
Поки дівчата жили з нами, у нас з чоловіком були спільні інтереси, а відколи доньки повиходили заміж, ми почали віддалятися один від одного.
Чоловік все частіше почав затримуватися на роботі, постійно говорив, що на фірмі є проблеми, які він вирішує.
А потім його ніби підмінили. Я стала йому непотрібна.
Потім до мене почали доходити чутки, що у чоловіка є інша.
Розлучницею виявилася 40-річна розлучена секретарка мого чоловіка.
Я знала про їх роман, але мовчала, бо розуміла, що можу залишитися одна, а мені цього аж ніяк не хотілося.
Я ніколи не звертала уваги на юридичні питання, так як завжди довіряла чоловікові.
Все наше спільне майно чоловік оформив так, що в разі розлучення мені б практично нічого не дісталося.
Скажу відверто, я боялася розлучення, адже в 60 років я не хотіла залишатися самотньою і на вулиці.
Але що має бути, того не минути. Не знаю, як вплинула на чоловіка та жінка, але він вирішив зійтися з нею, а зі мною розлучитися.
Все, що запропонував мені мій чоловік – це однокімнатна квартира на окраїні міста.
Чоловік довго не зволікав, одружився вдруге і привів ту жінку в наш дім.
Дім, який я будувала багато років, в який я вкладала душу, от так, в одну мить став для мене чужим. Тепер там господарює нова дружина мого чоловіка.
Найприкріше те, що мої діти підтримують чоловіка, вони не перестали з ним спілкуватися, навпаки, приходять в гості до нього і до його нової дружини, з якою вони подружилися.
І хоч мені прикро, але я їх розумію, вони тримаються батька, щоб не залишитися без спадщини.
Вчора вони мені зателефонували і сказали, що на Великдень їдуть до батька і його дружини, а це значить, що я проведу свято сама.
Може хтось дасть мені пораду, як жити далі?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.