В цьому році ми закінчили ремонт в своєму будинку, який багато років був для нас літнім будиночком на дачі. Зараз ми його переробили так, що в ньому можна жити круглорічно. Машина є і у мене, і в чоловіка, так що на роботу ми без проблем дістаємося за 40 хвилин. Зате яка у нас тут красива природа.
Дача наша розташована в невеликому селищі за 50 кілометрів від міста. Влітку тут живе багато людей, а зимуємо лише ми, принаймі, ми так думали до вчорашнього дня. Вчора чоловік ввечері повертався машиною додому і побачив, що світиться в ще одній хатині. Він знав, що там все літо жила літня жінка, яку донька привезла на дачу.
Чоловік вирішив заїхати подивитися, хто є в будинку, тому що був впевнений, що на ціле наше дачне селище тільки в нас є повноцінне опалення, вода і всі інші зручності в будинку.
Відчинила двері Олегу літня жінка, на вигляд їй було років 80. Чоловік пояснив їй, що він її сусід, і прийшов запитати, чи їй, бува, чогось не треба. Бабуся була дуже зворушена, сказала, що все в неї є, і запросила Олега на чай. Видно, дуже скучила вона за спілкуванням.
В будинку було дуже холодно, обігрівач ледь нагрів кімнату, в якій спала бабуся. Їсти вона собі готувала на невеликій електричній плиті. На столі стояло кілька яблук і кусок черствого хліба. Мій чоловік довго не думав і сказав, щоб бабуся збиралася.
В той вечір він привіз її до нас. Поки бабуся роззувалася, Олег мені спробував все пояснити. Я швиденько накрила стіл, налила гарячого борщику, бабуся стала жадібно його сьорбати. А після вечері вона розповіла нам свою історію.
Рік тому її на літо привезла її сюди дочка, спочатку начебто родичі приїжджали часто, а потім якось залишили одну.
– Пенсію Галина отримує на мою картку, а мені картка тут навіщо? – пояснила нам бабуся. – Ні, гроші вони мені привозять. То донька заїде, то онук заскочить. Та куди мені гроші? Їсти їх не будеш.
У бабусі квартира окрема двокімнатна в місті, в ній зараз живе онук від доньки. Вона другу квартиру молодшому синові підписала ще давно. Ну, він продав майно і в Польщу назовсім поїхав. Цього року влітку бабуся заповіт зробила на онука, а в жовтні, як завжди, із дачі її просто не забрали.
– Руслан одружився в вересні, – повідомила матері Галина. – Скоро прабабусею станеш, у січні їм народжувати.
Віру Петрівну навіть на весілля не запросили, та й повідомили про подію із запізненням. Але головна образа чекала на неї далі.
– Ми і свати в ремонт навпіл вклалися, – розповідала дочка. – У твоїй колишній квартирі. Молоді там житимуть. Ти все одно на дачі по пів року живеш, тут і на зиму будеш залишатися. Я майстра привезу, він утеплить, вихопить будиночок. Та й жити взимку можна в одній кімнаті, натопити обігрівачами без проблем. А я чи Руслан раз на тиждень до тебе приїжджатимемо, привозитимемо продукти.
Дочка привезла круп, макаронів, картоплі та консервів. Перші кілька місяців приїжджала, відвідувала, поповнювала запаси продуктів, а потім перестала, на 15 хвилин заскочить, гроші матері віддасть і їде.
– Мамо, – повідомила дочка на початку грудня, – я працюю, мені ніколи. Машину чоловік по роботі використовує зараз. Може тижнів через 2 чоловік буде проїздом, привезе тобі ще грошей.
У мене в голові не вкладається те, як вчинили незнайомі мені люди з незнайомою мені матір’ю та бабусею. Ми запропонували Вірі Петрівні залишитися на зиму у нас, адже в нашому будинку їй буде значно зручніше. Вона відмовлялася, але ми наполягли.
Через якийсь час ми додзвонилися її синові в Польщу.
– А що я звідси зроблю? Куди я маму повезу? Галина обіцяла маму доглядати, от нехай і доглядає, – відповів син Віри Петрівни.
Поки бабуся живе з нами, допомагає нам з дітьми, а далі побачимо.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
