Погостюйте в мене довше, — щиро благала сестру Єгорівна, підкладаючи їй у тарілку найкращі шматочки. — Сто років же не бачилися. У нас тут зараз така благодать! У ліс по гриби сходимо, на Дніпро підемо, рибки наловимо. — Я б із радістю, Оленко, зостануся на місяць, — зітхнула Тетяна. — А от Андрія вмовити не можу. У нього ж робота в місті, вічно якісь справи, заводи, креслення… Андрій раптом трохи почервонів, зустрівшись поглядом з Оксаною, яка в цей момент саме наливала йому компот. — Ну… Насправді, мамо, особливих справ на перші два тижні немає, — несміливо промовив хлопець. — Залишуся, звісно. Якщо тільки я нікому тут не заважатиму і якщо місця для всіх вистачить. — Та ти що таке кажеш! — сплеснула руками Єгорівна. — У мене місця всім вистачить. Он яка хата велика! На веранді тебе поселю, там окрема кімната. Там уранці сонечко так гарно сходить — просто краса! Олена Єгорівна за останні дні ніби помолодшала на десять років. Вона прокидалася раніше за всіх, намагаючись приготувати для рідних найсмачніший сніданок. Напівголосно наспівувала біля печі старі українські пісні, довго гомоніла з Тетяною про сільське життя та про міські новини. Андрій не сидів склавши руки. Він виявився справжнім господарем: за кілька днів починив стару калитку, яка давно провисла, підправив паркан біля городу й навіть перекрив новим шифером невеликий сарай, де Єгорівна тримала курей. Працював завзято, засукавши рукави сорочки

Олена Єгорівна давно жила сама. Батьки її померли, залишивши доньці хату на березі Дніпра в…

Я вже просто не маю сил. Мені хочеться просто вийти з кімнати й закрити вуха. Розумієте? Свого рідного сина! Він же мені нічого поганого не зробив, він просто маленький, йому погано, а я починаю злитися. — І тут перед очима постали ви. — Продовжила Мар’яна, і її голос перейшов на стишений шепіт. — Я згадала ту кришталеву вазу. І клей у ваших туфлях. І як я вам цукорницею по столу гупала, і як сіль у компот насипала. Пам’ятаєте? Мені ж тоді вже дванадцять було, доросла дівка. А ви… ви ж тоді з роботи приходили ледь жива. Цілий день на ногах. А вдома я — з вічним невдоволенням, з претензіями, з підлітковими витівками. Марія Василівна прикрила повіки. Вона чудово пам’ятала той солоний компот. Вона тоді зробила перший ковток, зрозуміла все, але допила склянку до кінця, дивлячись прямо в очі падчерці. Жінка просто не хотіла показувати свою слабкість і давати привід для нової радості маленькій бунтарці. — Я б себе тодішню вигнала, — глухо вимовила Мар’яна. — Чесно качу, Маріє Василівно. Якби мені зараз довелося терпіти таку дитину, як я була… Я б, напевно, не витримала. Повернула б батьку чи родичам. Я зараз на свого маленького дивлюся і думаю: Господи, звідки у вас тоді бралося стільки терпіння? Чому ви татові речі не зібрали? Чому мене не відправили назад, коли я вам в очі кричала, що ви мені ніхто

— Скажіть чесно, як ви мене взагалі терпіли всі ці роки? — замість «доброго дня»…

Така делегація… Андрійку, Оленочко, і ви тут? А що сталося? Щось трапилося в місті? Я підійшла до неї, міцно обняла і прошепотіла на вухо: — Нічого поганого не сталося, сестро. Все тільки починається. Давай, витягуй насіння, діставай мішки з картоплею з погреба — сьогодні ми тут господарі. Будемо садити город. Вона дивилася на нас, очі почали наповнюватися вологою, але цього разу це були не ті гіркі сльози самотності. — Ви… ви серйозно? Весь город? Але ж це стільки роботи… — А як інакше? — підморгнув їй Василь, уже витягуючи з багажника лопати та граблі. — Хто, як не ми? Давайте, хлопці, не стоїмо, розвантажуємося! Робота закипіла миттєво. Нам пощастило — Андрій виявився набагато спритнішим, ніж ми думали. Виявилося, він ще ввечері через інтернет знайшов чоловіка з сусіднього села, у якого був маленький тракторець

— Василю, ну ти ж розумієш, що їй нема кому допомогти… Я стояла на кухні…