Олена часто надсилала фотографії дівчинки: ось вона з ранцем, ось на святі осені в садочку, ось розмальовує альбом. На одній зі світлин вони були втрьох — Олена, Наталка та Марія Степанівна. Вони святкували день народження дівчинки самі, без Сергія. Він тоді був у тривалому відрядженні, і Марія відчувала дивне полегшення від того, що їй не довелося бачити його поруч із тією, іншою жінкою. — Бабусю, а чому тато не приїхав із Тетяною? — запитала якось Наталка, розглядаючи подарунки. — Тато має багато справ, сонечко. Але ми ж і так добре проводимо час, правда? — Марія намагалася, щоб її голос звучав рівно, але помітила, як Олена швидко опустила очі. Нарешті настала довгоочікувана субота. Марія Степанівна застелила стіл своєю улюбленою скатертиною — білою, з вишитими блакитними волошками. Цю скатертину вона колись подарувала молодим на новосілля. Олена повернула її після того, як Сергій зібрав речі

Марія Степанівна задумливо погладила пальцями срібну рамку, що вже багато років незмінно стояла на комоді.…

Я одягла якусь стару сукню, яка на мені бовталася — за останні місяці я схудла кілограмів на сім. Подивилася у дзеркало: виснажена тітка зі згаслими очима. Хотілося плакати. Дача у Наталі та її чоловіка була по суті шикарним котеджем під Києвом. Гості з’їжджалися дорогими автівками. Чоловіки у лляних піджаках, жінки у яскравих сукнях, всі голосно сміялися, обговорювали якісь угоди, нові яхти та відпочинок на Балі. Я почувалася серед них сірою мишею, яка випадково забігла на свято життя. Я сиділа в кутку тераси з келихом білого сухого, намагаючись бути непомітною. Але Наталя мене знайшла. «Ти чого тут скисаєш? — вона підсіла поряд, а з нею — важкий, похмурий чоловік років п’ятдесяти. — Знайомся, це Степан. Наш давній друг. А це Олена, та сама моя подруга-геній». «Дуже приємно», — пробурмотіла я. Степан мовчки кивнув, його обличчя виражало вселенську скорботу

«Ми скорочуємо штат, Олено Миколаївно». Ці слова, вимовлені новим керівником, пролунали як вирок. У 46…

Я вчиню по совісті. Як вважаю за потрібне. Ти згоден, Павлику? От і славно. Надія Степанівна діяла рішуче. Вона зателефонувала ріелтору, з яким колись працював Павло, і вже за тиждень дача була виставлена на продаж. Вона ігнорувала дзвінки Зоряни і відповідала синові лише короткими, фактажними повідомленнями. Протягом наступного місяця дача була продана. Оскільки ціни на землю в передмісті зросли, сума вийшла значною. Надія Степанівна не сказала синові ні слова про деталі угоди. Частину грошей вона залишила собі, відкривши рахунок із добрими відсотками, іншу частину внесла на спеціальний депозит, оформивши його як безвідкличний. Коли Максим дізнався про продаж, він примчав до матері, як ошпарений. — Мамо, як ти могла?! Ти ж мене навіть не попередила про ціну! Що ти з грошима зробила

Надія Степанівна стояла біля кухонного вікна у своїй затишній, але тісній київській квартирі, дивлячись на…