– Важко мені Сергію, мама твоя мене ніколи не прийме, – якось наважилася на розмову молода дружина.
– Потерпи трохи, у мами такий характер, їй треба просто звикнути, – заспокоював чоловік, хоча і сам бачив, що нічого доброго з цього не вийде, бо мама з перших днів не сприйняла невістку, яку син привів в хату.
Оксана вийшла заміж молодою. Їй було всього двадцять два, коли вона переїхала жити до чоловіка в інше місто. Там же мешкала його мати – Марія Степанівна.
З першого дня між ними щось не склалося. Марія Степанівна звикла, що в її домі все має бути так, як вона каже. А Оксана хотіла мати хоч трохи свого простору.
– Навіщо ти так багато солиш борщ? – бурчала свекруха.
– А в нас у сім’ї так звикли, – намагалася пояснити Оксана.
– То забудь! У нашій сім’ї інші порядки.
Чоловік Оксани, Сергій, зазвичай мовчав. Він любив і маму, і дружину, але не втручався, думаючи, що вони якось самі домовляться. А вони не домовлялися – лише віддалялися.
З часом Оксана навчилася тримати язик за зубами. Вона робила все по-своєму, але тихо, коли свекруха не бачила. І все ж таки Марія Степанівна знаходила причини для зауважень.
– Оксано, ти не так дитину вдягаєш!
– Оксано, чому підлога не блищить?
– Оксано, в тебе руки не з того місця ростуть…
Молодій жінці було гірко. Вона не раз думала піти, але любила Сергія.
І ось одного дня доля зробила несподіваний поворот. Оксана знепритомніла прямо на роботі. Лікарі виявили серйозне запалення, потрібна була госпіталізація. Сергій саме поїхав у відрядження, і все впало на плечі Марії Степанівни.
Спершу вона була розгублена. Але коли побачила, як бліда невістка лежить у лікарняному ліжку, щось у ній перевернулося.
Вона почала приходити щодня: носила супчики, змінювала білизну, говорила з лікарями. Одного разу навіть залишилася на ніч, щоб не залишати Оксану саму.
– Відпочивай, доню, я тут, – сказала вона, поправляючи ковдру.
Оксана вперше почула це слово – «доню» – від свекрухи. Серце стиснулося від несподіваного тепла.
Після виписки Оксана повернулася додому зовсім іншим поглядом дивитися на Марію Степанівну. І та змінилася. Вона вже не дорікала, а питала:
– Чим допомогти? Тобі краще буде, якщо я з малим погуляю?
Одного вечора вони сиділи на кухні удвох. Марія Степанівна тихо сказала:
– Пробач мені, Оксанко. Я боялася, що ти забереш у мене сина. Тому й хапалася за все. А потім зрозуміла – ти ж його щастя.
Оксана обняла її.
– Я теж не завжди була мудрою. Але тепер знаю: ми обидві для Сергія найрідніші.
З того часу їхні стосунки стали іншими. Свекруха й невістка більше не воювали – вони підтримували одна одну.
Свекруха усвідомила, що вона має тепер не лише сина, але і дочку.
А Оксана знала: доля подарувала їй не лише чоловіка, а й другу маму.
Часто свекруха й невістка бачать одна в одній суперницю. Але справжні випробування показують: вони можуть стати опорою одна одній. Бо сім’я – це не боротьба, а єдність.
Коли свекруха і невістка сваряться, страждає насамперед чоловік, який любить і маму, і дружину. Мирно жити – не складно, просто треба захотіти і постаратися.
Спеціально для Українці сьогодні.
Фото ілюстративне.
