Вечірнє сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи стіни просторої вітальні в теплий бурштиновий колір. Олена саме збиралася заварити трав’яний чай, коли в двері подзвонили. Вона не чекала гостей, але цей дзвінок мав якийсь знайомий, наполегливий ритм.
На порозі стояв Василь. Колишній чоловік. Вони не бачилися кілька місяців після розлучення, і Олена вже почала звикати до благодатної тиші у своїй трикімнатній квартирі. Василь виглядав змарнілим, його плечі були напружені, а погляд бігав по знайомих кутках передпокою.
— Пустиш? — запитав він тихо. — Нам треба поговорити. Не як ворогам, а просто… по-людськи.
Олена відступила, пропускаючи його всередину. Василь пройшов до вітальні, де все ще стояв той самий диван, який вони обирали разом. Він провів рукою по стіні, оздобленій декоративною штукатуркою.
— Пам’ятаєш, як ми тут вирівнювали кути? — почав він, не дивлячись на неї. — Я тоді два тижні відпустки витратив, щоб усе було ідеально. Матеріали замовляв найкращі, хотів, щоб дім був як фортеця.
— Василь, ти прийшов згадати ремонт? — Олена сіла у крісло навпроти. — Це було наше спільне життя. Ми обоє вкладалися в цей простір.
— У тому-то й річ, Олено, — він нарешті підвів очі. — Я вклав сюди не лише сили. Я вклав сюди всі свої заощадження за кілька років. Нова проводка, сантехніка, балкон, який тепер як окрема кімната… Ти знаєш, що це коштувало як непоганий автомобіль. А тепер я опинився в ситуації, коли мені з новою родиною доводиться тулитися в орендованій однокімнатці на околиці.
Олена відчула, як усередині починає підійматися хвиля тривоги, яку вона так довго намагалася вгамувати.
— Василь, ми це обговорювали. Квартира дісталася мені від батьків ще до нашого знайомства. Це мій спадок, мій тил. Ти знав це, коли ми вирішили робити ремонт.
— Знав, — погодився він. — Але я думав, що це назавжди. А тепер у мене народився маленький Данилко. Йому лише кілька місяців. Ірина постійно втомлена, у дитини ріжуться зубки, сусіди за стіною постійно невдоволені криком. Нам просто фізично бракує місця. А ти тут одна… у трьох кімнатах.
Василь почав ходити кімнатою, зупиняючись біля кожної деталі, яку він колись купував чи монтував.
— Я не прошу в тебе все, — сказав він м’якше. — Але це несправедливо. Ти ж розумна жінка. Розумієш, що я фактично подарував цій квартирі нове життя. Давай домовимося про компенсацію. Або, можливо, розмін? Ти зможеш купити собі чудову двокімнатну, а мені вистачить на перший внесок чи невелике власне житло.
— Ти пропонуєш мені продати мій дім, щоб вирішити твої проблеми з новою родиною? — Олена намагалася говорити спокійно, хоча серце калатало. — Василь, це звучить не як пропозиція, а як вимога.
— Це прохання про допомогу, — виправив він. — Але якщо ти не захочеш по-доброму, мені доведеться шукати інші шляхи. Юристи кажуть, що значні поліпшення майна під час шлюбу дають право на частку. У мене збереглися всі договори з будівельними бригадами, всі виписки з банківських рахунків.
Олена відчула, як холодний подих страху пробіг по спині. Вона знала Василя як людину добру, але вразливу до чужого впливу. Тепер за його спиною була Ірина — молода дружина, якій потрібно було облаштовувати власне гніздечко.
— Я не хочу воювати з тобою, — тихо сказала Олена. — Але я не можу віддати те, що мені не належить одноосібно. Це пам’ять про моїх батьків. Це місце, де я почуваюся в безпеці.
Василь зітхнув, затримав погляд на спільній фотографії, яку Олена ще не встигла сховати в альбом, і вийшов, не прощаючись.
За тиждень Олені зателефонували. Номер був невідомий, а голос у слухавці — підкреслено ввічливим і водночас крижаним.
— Олено Сергіївно? Доброго дня. Мене звати Віктор Степанович. Я представляю інтереси вашого колишнього чоловіка. Нам потрібно зустрітися в неформальній обстановці, щоб обговорити питання, яке допоможе уникнути тривалих судових розглядів.
Вони зустрілися в невеликій затишній кав’ярні в центрі. Віктор Степанович був чоловіком поважного віку, у бездоганному костюмі, з дорогим годинником і манерами людини, яка звикла перемагати. З ним була асистентка, яка швидко записувала щось у планшет.
— Олено Сергіївно, — почав він, попиваючи еспресо. — Василь Володимирович дуже поважає ваше минуле. Проте закон — річ невблаганна. Ми підрахували вартість усіх робіт, проведених у квартирі за період вашого шлюбу. Сума вражаюча. Згідно з чинним законодавством, якщо вартість майна істотно збільшилася завдяки спільним зусиллям або коштам одного з подружжя, суд може визнати право на частку в цьому майні.
— Істотно — це наскільки? — запитала Олена, міцно тримаючи горнятко чаю.
— У нашому випадку — це майже третина ринкової вартості квартири на сьогодні, — Віктор Степанович поклав на стіл папку з документами. — Тут оцінка експертів, копії чеків і… заяви свідків. Ваші спільні друзі, сусіди — вони підтверджують, що Василь власноруч і за власні кошти робив капітальну реконструкцію.
Олена проглянула імена. Григорій та Наталія — сусіди, з якими вони колись разом святкували Новий рік. Сергій — найкращий друг Василя. Вони всі стали на його бік.
— Але це ще не все, — адвокат нахилився ближче. — Ми знаємо, що ви працюєте в приватній компанії на керівній посаді. Ми також маємо інформацію про певні особливості нарахування бонусів у вашій фірмі. Податкова перевірка — це завжди стрес для бізнесу, чи не так? Навряд чи ваше керівництво буде задоволене, якщо через ваші особисті справи до них прийдуть з аудитом.
Це був удар нижче пояса. Олена відчула, як повітря в кав’ярні стало замало. Це був шантаж, загорнутий у красиву юридичну обгортку.
— У вас є тиждень, щоб подумати над мирною угодою, — підсумував Віктор Степанович. — Продаж квартири і виплата частки Василю Володимировичу — це найкращий вихід для всіх. Ви отримаєте кошти на затишне менше житло, а ми забудемо про всі інші нюанси.
Наступні кілька днів Олена жила як уві сні. На роботі вона не могла зосередитися, постійно очікуючи на виклик до директора. Вдома кожна стіна, кожен світильник нагадували про погрози адвоката. Василь більше не дзвонив, і це мовчання лякало ще більше.
Вона розуміла, що Василь сам би не пішов на таку ницість. Це був почерк його юриста та, можливо, тихий шепіт Ірини.
Олена згадала свою подругу дитинства — Людмилу. Вони рідко спілкувалися останнім часом, але Людмила завжди мала гострий розум і зв’язки в юридичних колах.
— Слухай, Оленко, — сказала Людмила після того, як вислухала всю історію. — Цей Віктор Степанович відомий своїми психологічними атаками. Він бере людей “на переляк”. Більшість здається ще до першого засідання. Тобі потрібен не просто адвокат, а людина, яка не боїться таких “зубрів”.
Вона дала Олені номер Олександри Миколаївни.
Олександра Миколаївна прийняла Олену в невеликому, заставленому книгами офісі. Вона не була схожа на лощеного Віктора Степановича. Проста сукня, спокійний голос і дуже уважні очі.
— Давайте розберемося без емоцій, — сказала вона, вивчаючи документи. — По-перше, ремонт у квартирі — це підтримання житлових умов. Поняття “істотне збільшення вартості” в українських судах доводиться надзвичайно важко. Заміна труб і шпалер не робить квартиру іншим об’єктом нерухомості.
— А свідки? А погрози щодо роботи?
— Свідки — це люди, які можуть помилятися або бути зацікавленими. Ми знайдемо інших свідків. А щодо роботи… Олено, це звичайний блеф. Будь-яка податкова перевірка має мати законні підстави. Анонімний донос на основі особистого конфлікту — це занадто слабко.
Олександра Миколаївна посміхнулася — вперше за розмову.
— Ми не будемо виправдовуватися. Ми перейдемо в наступ. Ми подамо зустрічний запит про походження коштів, які Василь витрачав на ремонт. Якщо він заявляє про такі значні суми, він має пояснити, чи сплатив він з них усі податки свого часу.
Вирішальний день
Судове засідання проходило в невеликій залі. Василь сидів поруч зі своїм адвокатом, намагаючись не дивитися на Олену. Ірина сиділа в останньому ряду, нервово стискаючи сумочку.
Віктор Степанович виступав довго і красномовно. Він описував Василя як “ідеального господаря”, який вклав душу і всі ресурси в “спільне гніздечко”, а тепер викинутий на вулицю з немовлям на руках.
Потім слово взяла Олександра Миколаївна.
— Ваша честь, — почала вона спокійно. — Ми не заперечуємо, що в квартирі робився ремонт. Проте ремонт проводився для комфортного проживання подружжя. Мій клієнт, Олена Сергіївна, також вносила свою частку: вона займалася дизайном, організацією та витрачала свій заробіток на меблі та побутові речі, які Василь Володимирович забрав при розлученні. Квартира була і залишається її особистою власністю. А намагання перетворити побутові покращення на право власності — це підміна понять.
Суддя, жінка з втомленим, але проникливим поглядом, уважно вивчала чеки.
— Пане адвокате, — звернулася вона до Віктора Степановича. — У ваших документах вказано витрати на декоративні елементи, італійську плитку та дорогі світильники. Поясніть суду, як ці предмети розкоші змінили конструктивні характеристики будівлі та збільшили її житлову площу?
Віктор Степанович почав щось говорити про “ринкову привабливість”, але його впевненість помітно похитнулася.
Суд ухвалив рішення: повністю відмовити в позові про визнання права на частку в майні. Ремонт був визнаний спільним внеском у побут під час шлюбу, який не дає прав на саму нерухомість.
Василь вийшов із зали суду швидко. Він виглядав не стільки сердитим, скільки спустошеним. Олена наздогнала його біля виходу.
— Василь! — покликала вона.
Він зупинився.
— Я не хочу, щоб ми були ворогами, — сказала Олена. — Я розумію, що тобі важко. Я готова добровільно виплатити тобі невелику компенсацію за ті матеріали, які ти купував. Не тому, що суд зобов’язав, а тому, що я пам’ятаю те добре, що між нами було. Але квартира не продаватиметься. Це мій дім.
Василь подивився на неї, і в його очах промайнуло щось схоже на полегшення.
— Вибач, Олено, — тихо сказав він. — Мені не треба було в це вв’язуватися. Ірина… вона дуже хвилюється за Данилка. Я просто хотів як краще.
— “Як краще” не будується на руйнуванні чужого, — відповіла вона.
Олена повернулася додому. Вона зняла важке пальто і пройшла на кухню. Квартира зустріла її тишею, але тепер ця тиша не була порожньою. Вона була надійною.
За кілька тижнів вона справді переказала Василю суму, яка могла б покрити частину витрат на дитячі речі чи перший внесок за оренду на тривалий термін. Вона зробила це не для нього, а для свого внутрішнього спокою.
Олена вирішила змінити фіранки. Тепер вони були не бежеві, як колись хотів Василь, а ніжно-зелені, як перша весняна трава. Вона нарешті купила те велике крісло, про яке мріяла, і поставила його біля вікна.
Життя було непростим, іноді несправедливим, але тепер Олена знала точно: вона вміє захищати своє. Свій дім, свої кордони і своє майбутнє.
Увечері, сидячи в новому кріслі з книжкою, вона подивилася на вогні міста за вікном. Вона більше не боялася. Вона була вдома.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
