— Василю! Поклади зараз же, це крадіжка, нас люди на все село ославлять!

Марія аж присіла біля межі, коли побачила, як її чоловік тягнеться рукою до чужого дерева.

— Та яка крадіжка, Марійко, побійся Бога, плоди вже на землю падають і оси їх доїдають! — Василь сердито сплюнув під ноги, але руку від стиглого персика все-таки прибрав.

Вони стояли посеред своєї ділянки, яку купили лише рік тому, і дивилися на сусідський двір.

Там коїлося справжнє лихо для будь-якого господаря.

Бур’яни стояли вище людського зросту, старий штахетник геть похилився, а серед того безладу розкошував дивовижний сад.

Василь усе життя крутив кермо вантажівки, мотався по дорогах, а коли розміняв шостий десяток, занудьгував за рідною землею.

Сам він виріс у селі, тому руки самі просили звичної праці біля землі.

Коли підвернулася нагода придбати невеличку хатину з клаптиком городу в садівничому товаристві, він навіть не роздумував.

Хатину вони хутко довели до ладу, побілили, підправили ганок і пофарбували ворота.

Землі під помідори, огірки та ранню картоплю вистачало з головою.

Ось тільки саду свого подружжя поки що не мало.

Росло кілька старих яблунь, які вже віджили своє, та смужка малини вздовж стежки.

— Нічого, стара, розживемося, посадимо молоді деревця, дай тільки час, — підбадьорював дружину Василь,обпираючись на сапу.

Марія ходила поміж грядок, полола цибулю і тільки мовчки кивала головою.

Усе було добре, крім одного сусідства, яке витягувало з них усі сили.

Праворуч сусіди були порядні, хоч і приїжджали рідко, проте тримали город чисто, як у світлиці.

А от ліворуч ділянка вже котрий рік стояла пусткою.

Особливо дошкуляв пирій та будяки, які без упину повзли крізь щілини старого паркану.

Варто було Василеві виполоти свою межу, як за тиждень зелена навала знову глушила молоді посіви.

— Василю, зроби щось, бо цей бур’ян нас живцем з’їсть, — бідкалася вечорами Марія.

Чоловік брав косу або сапу і йшов уздовж межі, вичищаючи кожен сантиметр.

Але вітер дув саме в їхній бік, немилосердно розсіваючи насіння здичавілих трав.

Якось у червні Василь зупинився біля тину і підняв голову догори.

— Маріє, ти тільки глянь, які абрикоси в них зав’язалися, гілля аж до землі гнеться.

Дружина підійшла ближче, мружачись від сонця.

— І справді, рясно як ніколи. А ондечки груша, стара вже, а вся обліплена зав’яззю.

— Хоч би глянути одним оком, хто там господар, — зітхнув Василь. — Невже людям зовсім байдуже до такої краси?

Ще напровесні, коли стояла небувала суша, він не втерпів.

Перекинув через паркан довгий шланг і рясно полив чужі дерева, бо дивитися, як сохне живе дерево, йому не дозволяла совість.

Але літо брало своє, бур’ян піднімався стіною, затуляючи світло навіть кущам смородини.

— Невже важко хоча б раз за літо приїхати і скосити цей бур’ян? — зітхала Марія, висмикуючи черговий корінь осоту.

Наступного разу, коли подружжя приїхало на вихідні, вони аж роти роззявили від подиву.

Абрикосове дерево в сусіда спалахнуло золотими плодами.

Грубе, важезне гілля перехилилося через старий паркан і лягло просто на Василеві грядки з морквою.

— Ні, я більше не витримаю, — рішуче мовив Василь. — Візьму тример і викошу хоча б клапоть біля нашого паркану, бо дача просто задихається.

— Василю, дивися, — гукнула Марія, обережно торкаючись важкої гілки, — вони ж на землю впадуть і погниють за два дні.

Василь пішов до сараю, приніс дерев’яну драбину і поставив її під гілку, що звисала на їхній бік.

— Тримай відро, назбираємо хоч те, що до нас перехилилося. За все літо тут ані живої душі не було, пропаде ж добро.

— Ой, Василю, чуже це, гріх брати, — вагалася жінка, але відро все-таки підставила.

— Гріх — це коли праця людська та щедрість землі на смітник ідуть, — відрізав чоловік і зірвав перший соковитий плід.

Марія спробувала один і прицмокнула від задоволення: солодкий, наче мед.

— Може, тоді й малини дітям нарвемо біля стежки? Ти ж там косив, сили тратив, спину гнув. Буде ніби віддяка за твою роботу.

— Та тут, здається, усе занедбане геть чисто, — махнув рукою Василь. — Стоїть ця ділянка, бідна, нікому не потрібна, притулилася до нас, мов та сирота беззахисна.

Через кілька днів на роботі Василь чекав своєї черги на завантаження машини.

Водії зібралися гуртом біля диспетчерської, курили та говорили про домашні справи.

— У мене на ділянці якась наволоч завелася, — поскаржився Петро, кремезний чоловік, якому зоставалося кілька місяців до заслуженого відпочинку.

Василь аж стрепенувся від несподіванки, а всередині все неприємно стислося.

— Хтось уже двічі лазив через огорожу і дерево струшував, — продовжував бідкатися Петро. — Ну от що за нахабство таке пішло?

Василь відчув, як спина миттєво вкрилася холодним потом.

Перед очима постало повне відро тих стиглих абрикосів, які вони з Марією розділили порівну між собою та родиною сина.

— А де саме в тебе ділянка, Петре? — з острахом запитав Василь, боячись почути знайому назву.

— Та внизу, біля річки, де старі дачі колишнього комбінату, — махнув рукою Петро.

Василь полегшено перевів подих, відчувши, як відлягло від серця.

— А, зрозуміло. А в нас угорі, на пагорбах.

— Ну, у вас там земля сухіша, раніше все достигає, — похитав головою колега. — А в нас волога стоїть, зате крадуть без усякого сорому. Навіть картоплі кілька кущів підкопали, хоч бери та сторожу наймай на ніч.

— Зі сторожею зараз морока, та й дорогувато вийде, — озвався хтось із водіїв.

— То що тепер, мовчки дивитися, як твоє добро розтягують? — не вгавав Петро.

Увесь той день Василь не знаходив собі місця за кермом, думки раз у раз поверталися до ранкової розмови.

Хоч і з’ясувалося, що обікрали зовсім іншого чоловіка на іншому кінці селища, але совість пекла немилосердно.

Звісно, у дитинстві всі хлопчаки лазили по чужих городах за незрілими яблуками, проте то були дитячі витівки.

А зараз він дорослий чоловік, сивий уже, а поліз рвати чужі плоди.

Навіть якщо господар не з’являється роками, все одно відчуття було таке, ніби він переступив якусь невидиму межу порядності.

Увечері він повернувся додому похмурий, повечеряв мовчки, не дивлячись на дружину.

— Маріє, ти знаєш, на душі якось гидко через ті абрикоси, — нарешті зізнався він, сидячи біля вікна.

— Та заспокойся ти вже, — спробувала розрадити його Марія. — Якщо за півтора року ніхто стежки туди не протоптав, то вже й не з’являться. Земля не терпить байдужості.

— А мені все здається, ніби я щось поцупив, — тихо пробурчав Василь.

— Хочеш, я ту банку варення винесу і сусідам віддам, якщо приїдуть? Хоча діти вже майже все з’їли, так вихваляли, казали, що такого смачного зроду не куштували.

— Та не треба нічого викидати, що вже тепер казати, — зітхнув господар.

Решту літа Решетніченки так і провели в постійній боротьбі із заростями, що сунули з покинутого двору.

Груші на старому дереві доспіли, пожовкли і почали густо падати в густий полин.

Марія довго терпіла, але одного вечора не втрималася, пішла до тину і підібрала кілька цілих плодів у свій фартух.

Зварила з них узвар, бо дивитися, як вони гниють і приваблюють ос, було понад її сили.

Коли настала осінь, подружжя ретельно вичистило свій город, зібрало весь урожай і склало інструменти в комору.

Перед від’їздом до міської квартири вони зупинилися біля межі.

Покинута ділянка виглядала невимовно сумно під холодним осіннім дощем.

Паркан похилився ще дужче, біля воріт темніла купа старого мотлоху — очевидно, колись там розібрали тимчасовий сарай і так усе й покинули.

Трухляві дошки, розбите скло, уламки шиферу лежали просто неба.

І лише біля самої хвіртки крізь бруд дивом пробивалися яскраві квіти пізніх айстр, тягнучись до тьмяного сонця.

Усю зиму Василь сумував за свіжим повітрям і своєю ділянкою.

Як тільки зійшов сніг і з’явилася перша молода травичка, він умовив дружину поїхати подивитися, як перезимувала хата.

— Цікаво, обізвуться цього року господарі за парканом? — задумливо запитала Марія, розглядаючи чорне гілля сусідських дерев.

Василь важко зітхнув, обійнявши дружину за плечі.

— Жаль дивитися, як земля марніє без догляду, а сад помирає від старості й дикості.

Коли земля достатньо підсохла для весняної оранки, Василь знайшов оголошення місцевого тракториста і запросив його до себе.

Трактор швидко й гарно перевернув чорнозем на їхніх кількох сотках.

Василь увесь час стояв, поглядаючи на сусідній пустир, порослий торішнім будяччям.

— Чоловіче, а зори мені ще й цей шматок, я тобі доплачу скільки скажеш, — раптом звернувся він до водія,вказуючи рукою за зламану огорожу.

Марія аж сплеснула в долоні від подиву.

— Василю, схаменися, це ж не наша власність, що ти вигадав?

— Та не можу я дивитися на це пустище, душа болить! — гаряче відповів він.

— І що з того? Ми все життя будемо доглядати чужу садибу за спасибі? — розсудливо запитала жінка.

Василь на мить замислився, потер підборіддя і рішуче сказав:

— А знаєш що? Ми сьогодні після обіду поїдемо просто в правління нашого садівничого товариства. Дізнаюся, хто власник, зателефоную йому. Нехай або до ладу все приведе, або хоч знатимемо, що з цим робити.

Після обіду вони вже сиділи в невеликій кімнатці правління товариства.

Літня жінка-діловод, поправивши окуляри на кінчику носа, довго гортала товстий обліковий зошит із пожовклими сторінками.

— Яка у вас лінія і номер ділянки? — перепитала вона, водячи пальцем по списку.

— Сорок п’ятий номер, одразу біля нашого, — відповіла Марія, витягуючи шию. — Ми хотіли б знати, кому поскаржитися на бур’яни. Там такий сад пропадає, усе бур’яном заросло, не можна ж так до землі ставитися.

Жінка підняла очі від паперів і спокійно мовила:

— А нікому скаржитися. Господарі там давно повмирали, старенькі були люди. А єдиний їхній родич, племінник,ще два роки тому написав офіційну відмову від спадщини. Сказав, що воно йому не треба, клопоту більше, ніж пуття.

— То це що ж виходить, земля нічия? — здивовано витріщився Василь.

— Тепер вона відійшла нашій громаді, вважайте, що вільна земля. Бажаєте оформити на себе?

— Як це оформити? Купити, чи що? — перепитав Василь, не вірячи своїм вухам.

— Саме так. Зробимо переоформлення через правління, внесете обов’язковий внесок у касу громади, сума там зовсім невелика, чисто символічна за старі борги попередників. Усі необхідні папери на ділянку в нас готові.

Василь повернувся до дружини, очі його горіли молодим азартом.

— Марійко, ну що скажеш? Заберемо ділянку під своє крило, якщо все чесно і по закону?

— Та чи подужаємо ми два шматки землі обробляти? — з острахом прошепотіла вона.

— Подужаємо! Наведемо лад, садом займемося, а там і дітям передамо, нехай онуків на свіже повітря привозять щоліта.

Уже надвечір усі потрібні папери були підписані, а квитанція про сплату внеску лежала у Василевій кишені.

Коли вони повернулися назад, сонце вже котилося до обрію, заливаючи золотом їхній новий спільний простір.

— Не мала баба клопоту, та купила порося, — сміючись сказала Марія, оглядаючи колишнє сусідське подвір’я новими очима.

— Вважай, що ми цю ділянку всиновили, вона тепер наша законна, рідна, — гордо відказав Василь. — Завтра причеплю причіп до машини, вивезу весь непотріб, з коренем вирву кропиву, визволю дерева з полону, а потім звалимо цей старий паркан і поставимо один спільний.

Усе наступне літо Василь розквітав разом зі своїм розширеним подвір’ям.

Колишня занедбана земля немов полегшено зітхнула, розправила плечі і з вдячністю відгукнулася на людську турботу.

Там, де колись валялося гниле дрантя, тепер буяли чорнобривці та петунії, дбайливо висаджені Марією.

— Ти поглянь, наша знайда зовсім повеселішала, — радо говорив Василь щоранку, виходячи з горням чаю на поріг.

На вихідні до них приїхала родина: донька Дарина з чоловіком Сергієм та двома малими бешкетниками.

Старший хлопчик одразу побіг ганяти м’яча по рівному споришу, а менша онука присіла біля клумби, розглядаючи великого джмеля на квітці.

Зять Сергій підійшов до Василя, окинув оком просторе подвір’я і задоволено покрутив головою:

— А тут чудово стало, тату. Стільки вільного місця з’явилося. Можна ще аґрусу сортового насадити вздовж огорожі.

— То вже ваша молода турбота на наступний рік, — усміхнувся Василь у вуса. — А тут, коло яблуні, залишимо траву, щоб дітям було де бігати босоніж.

— Я їм наступного тижня великий надувний басейн привезу, — пообіцяв Сергій. Потім подивився на залишки старої межі між ділянками. — Ну що, беремося до роботи? Зносимо ці старі дошки до кінця?

— Зносимо, синку, зносимо, — легко погодився Василь, передаючи йому обценьки. — Немає більше чужого,тепер тут усе наше, спільне. Земля любить, коли її доглядають, і віддячить нам сторицею. А малини цього року буде стільки, що й на варення вистачить, і заморозити зостанеться.