Василина поставила на стіл останню страву і сумно глянула у вікно. Дивно так, весь грудень не було снігу, а в переддень Різдва посипався з неба лапатими пластівцями. Така краса, що не передати. Та на душі сумно.
Син зателефонував напередодні, сказав, що не приїде, бо Лариса не хоче. Василина не здивована, невістка з самого початку заявила, що в село приїжджати не збирається, бо це не її рівень.
– А де ж ви, сину, святкувати будете? – запитала Василина, знаючи, що Лариса навіть кутю не приготує.
– Ми в ресторан підемо, вже місце замовили, – спокійно відповів Віктор.
– В таке свято в ресторан? – з гіркотою в голосі запитала Василина.
– Мамо, ну чого ти знову починаєш? Зараз не модно вдома столи накривати, та й навіщо, якщо все є в ресторані?
– А може хоч на Різдво заїдете на годинку?
– Не вийде, бо ми з Ларисою їдемо в Буковель на кілька днів. Так що ти нас не чекай. Щасливого Різдва, мамо.
Хоч син і попередив, що не приїде, але Василина зібралася з останніми силами і таки зробила вечерю. Всі 12 страв не готувала, але кутю зробила, вареників, узвару зварила.
Свічку запалила, помолилася, куті ложечку скуштувала, і такий сум огорнув її, що стриматися не могла. Була б вже заплакала, але раптом почула спів, дитячі голоси радісно прославляли Христа в коляді.
Василина глянула у вікно, побачила гурт дітей, взула тапочки і почовгала до свого сховку, щоб взяти звідти кілька гривень – треба ж віддячити дітям за їхні старання.
Коли Василина вийшла з хати, то побачила, що одна дівчинка відійшла від гурту дітей, і стояла у неї під хвірткою. На вигляд дівчинці було років 8-9.
Літня жінка дала всім дітям, що стояли у неї під вікном, по 50 гривень, а потім подумала, що і тій дівчинці теж треба дати.
– А ти чому у двір не заходиш? У мене собаки нема, – каже.
– Бо мені мама не дозволила, – чесно зізналася дитина.
– Не дозволила? А чия ж ти будеш?
– Маму мою звати Наталя, а тата у мене нема, – каже.
– На, тримай, – Василина дала дитині 50 гривень, подякувала усім і пішла в хату.
Літня жінка пробувала продовжити трапезу, але слова маленької дівчинки не давали їй спокою, вона не могла зрозуміти, що сталося, чому дитина обминула її двір.
Вночі заснути Василина не могла. Когось їй ця дитина дуже нагадувала. І раптом, як прозріння, до неї дійшло, що ця дитина нагадує їй її сина…
“Це моя внучка”, – Василина уже в цьому була переконана. Вона пригадала, що ще до одруження її Віктор зустрічався недовго з Наталкою, дівчиною з їхнього села, але потім раптом оголосив, що одружується з Ларисою.
Василина зраділа і тому, бо ж сину уже 30 років минуло, а він ніяк не міг визначитися. Хіба їй не байдуже – Лариса чи Наталка, головне, щоб син був щасливий, а у неї щоб внуки були.
Та Лариса з самого початку показала свій характер, Віктора вона перетягнула на свою сторону, а коли дитину народила, то бабуся бачила внука всього раз.
Змирилася Василина з усім, головне, що Віктору все підходить, а вона вже якось проживе, хоч і сумно було їй дуже як мамі.
Цей випадок з колядою змусив Василину задуматися – тут, поряд з нею, живе її внучка, а вона ні про що і не здогадується.
Зранку, після Богослужіння, підійшла Василина до Наталки, яка виходила з церкви.
– Наталко, прийди сьогодні з дитиною до мене. Розмова є. Я все знаю…
Наталка таки прийшла. Цього разу маленька Мартуся вже зайшла на подвір’я і заколядувала бабусі.
– Я не знала, Наталко, клянуся, що не знала. Лише вчора, коли дитину біля хвіртки побачила, то зрозуміла. Не знаю, що у вас там сталося з Віктором, і чому він від дитини відмовився, та я так як він робити не збираюся. Мартуся – моя онука.
Василина обійняла дитину.
– Я в сю ніч думала, Наталко. Я вас не залишу. Чим зможу, тим допоможу, і хату свою на внучку запишу.
– А Віктор що скаже? – несміливо запитала Наталка.
– Мені байдуже. У нього своє життя, а у нас своє. Правда, Мартусю?
То Різдво для Василини було найщасливіше, адже Василина відчула, що тепер вона не сама, бо поряд є рідна душа.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
