Вони познайомилися ще в школі. Ліля була завжди усміхнена, з кучерями, що розліталися при кожному подиху вітру, а Зіна — спокійна, з розумними очима й тихою вдачею. Їхня дружба почалася просто: сиділи за однією партою, разом готували домашні, разом переживали перше кохання і перші образи. Ліля завжди тягнула Зіну за собою — на танці, на прогулянки, на ярмарки. А Зіна стримувала її, коли та занадто запалювалася — вони доповнювали одна одну.

Після школи життя розвело їх у різні боки — але ненадовго. Ліля поїхала в місто вчитися на бухгалтера, а Зіна залишилася в селі, бо вдома була хвора мама. Та попри це вони листувалися, телефонували, а на свята завжди зустрічалися в Лілі — на кухні з пиріжками, чаєм і довгими розмовами до півночі.

Коли Ліля закінчила технікум, вона познайомилася з Василем — гарним, роботящим хлопцем, який працював на заводі. Він залицявся красиво, з квітами, з поїздками на річку. Ліля закохалася по-справжньому. Весілля справили на все село — музика, танці, хата повна гостей. Всі казали: “От кому пощастило!”

А от Зіні пощастило менше. Вона вийшла заміж за Михайла — хлопця з їхнього села. Гарний, але з лінню в очах. Спочатку він здався добрим — лагідно говорив, носив яблука в поділ, коли приходив у гості. Але після весілля все змінилося. Роботи він не шукав, гроші десь “губилися”, а коли випивав — ставав різким і сердитим. Зіна терпіла, бо сподівалася, що він “перебіситься”. Та роки йшли, а Михайло не мінявся.

Ліля, бачачи, як подруга з кожним роком змарніла, не могла стояти осторонь.

— Зіно, приїжджай до нас. Хоч на тиждень, — просила вона. — Відпочинеш, побачиш, що життя не закінчується на його криках.

— Та ні, Ліль, — відповідала Зіна, витираючи очі. — У мене ж город, кози… Та й як я його кину?

Василь спершу не дуже любив, коли Зіна гостювала. “Що вона в нас сидить тижнями?” — бурчав він. Але потім звик. Бо бачив, що дружба цих двох жінок була особливою — щирою, безкорисливою. Ліля часто передавала Зіні старіші речі, допомагала грошима, коли та не мала за що купити дітям зимові куртки. А Зіна віддячувала тим, що привозила домашні продукти, консерви, молоко, сир.

— От скажи мені, — якось запитав Василь, коли вони з Лілею сиділи ввечері на кухні, — чого ти так за неї переживаєш? У кожного своя доля.

— Бо вона мені, як сестра, — тихо відповіла Ліля. — Як я можу не переживати?

І так минали роки. Їхні діти виросли, розлетілися хто куди. Лілина дочка жила в місті, а син Зіни — десь на заробітках за кордоном. Життя текло, як річка: то спокійно, то з бурхливими повенями.

Коли в Лілі захворів Василь, саме Зіна була поруч.

— Я не залишу тебе, — казала вона, приїжджаючи автобусом, щоб варити борщі, прати, підтримувати. — Ти ж мені завжди допомагала, от тепер моя черга.

Василь тихо дивився на неї і, здається, вперше по-справжньому зрозумів, чому Ліля її так любить.

Після смерті Василя Ліля ще більше трималася за подругу.

— Ти знаєш, Зіно, — казала вона одного разу, коли вони сиділи біля вікна й дивилися на захід сонця, — ми з тобою, як два дерева, що виросли поруч. Одне могло впасти, якби не інше.

— А може, й так, — усміхнулася Зіна. — Бо коли мені було зовсім зле, ти завжди нагадувала, що життя — не тільки чорне.

Коли Михайло захворів, Ліля, попри власні болі й самотність, приїжджала до подруги допомагати. Михайло, уже старий і безсилий, дивився на них двох і шепотів:

— Гарна ти подруга, Лілю… а я дурень був.

Зіна тоді мовчки витирала йому чоло й тихо зітхала.

А коли його не стало, вони залишилися удвох — дві старенькі, сиві, але все ще ті самі дівчата з дитинства.

Вони зустрічалися майже щотижня. Варили каву, сиділи на лавці біля хати, обговорювали новини, сміялися над молоддю. Часто згадували минуле — і все одно дякували Богу, що життя, попри всі удари, дало їм одна одну.

Якось восени, коли листя вже вкривало дорогу золотим килимом, Зіна приїхала до Лілі. Привезла яблука, домашній сир і листа від онука. Вони посиділи, поговорили, потім Зіна сказала:

— Знаєш, Ліль, я іноді думаю: може, ми не просто подруги, а сестри, яких життя поміняло місцями?

— Може, й так, — усміхнулася Ліля. — Бо я тебе відчуваю навіть на відстані. Як тільки тобі зле — серце болить.

Тієї осені Ліля захворіла. Лікарі казали, що треба лягати до лікарні, але вона відмовилася. Зіна приїжджала щодня, носила супи, поралася по господарству. Одного вечора, сидячи біля ліжка подруги, вона взяла її за руку.

— Ти тільки не йди раніше мене, чуєш? — прошепотіла, стримуючи сльози. — Бо я без тебе — нікуди.

— Та ну тебе, — усміхнулася Ліля, — ще ми з тобою на лавці сусідів дратуватимем, що дві старі баби все сміються.

Але через кілька місяців Лілі не стало. Зіна важко пережила ту втрату. У перші дні ходила, як тінь, потім узялася впорядковувати її двір — садила квіти, фарбувала лавку, аби все було так, як любила Ліля. І кожного вечора виходила до тієї лавки, наливала дві чашки чаю й тихо казала:

— Ну що, Ліль, як там ти? Я от яблука твоїх люблю — як мед.

Минали роки. Одного літа онука Зіни знайшла її на тій самій лавці — усміхнену, з чашкою в руках. Вона заснула. І на обличчі була така тиша, така спокійна усмішка, ніби вона щойно зустрілася зі своєю Лілею.

Кажуть, що на старому сільському кладовищі є дві могили поруч — дві скромні плити, між якими росте бузок. Весною він розквітає так буйно, що пахне на весь край. Люди кажуть: “То Ліля з Зіною знову разом — сміються, як колись”.

Бо справжня дружба — не знає часу, не має кінця. Вона живе доти, доки хтось пам’ятає, як добре було мати поруч того, хто тебе розуміє без слів.

І коли вечірнє сонце торкається тих двох плит, здається, що дві жіночі тіні йдуть поруч дорогою, як і колись, молоді, щасливі, дві половинки однієї душі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.