Ось так просто сказати, що Вірина сім’я жила бідно — нічого не сказати. Бо жила вона у справжніх злиднях… Віра — сирота. І привів її Василь до себе на невелике сільське обійстя як законну дружину. «Стрічайте, мамо, невістку…» — крикнув ще у хвіртці. «Ой, сину, Богу дякувати, — сплеснула в долоні вже давно немолода жінка, а відтепер Вірина свекруха і, звівши вицвівші очі до самого неба, ревно перехрестилась. — Нехай вона вже тобі, Василю, дає раду: з мене, синку, досить, втомилася вже я за ці всі роки…»
Знала Віра, що любить її Василь випити. Не раз запитувала: «І для чого тобі, Васильку, та сіренька?» А він упевнено і якось так легко, ніби між іншим, відповідав: «Та так, для настрою… То все тимчасово у мене. Клопотів не маю просто зараз. Буде сім’я, буде про кого мені дбати, от тоді — ні грама…» Вірила йому щиро. І дуже хотіла мати найкращу родину родину, щоб було, як каже Василь, про кого дбати та за ким доглядати. Тому й без вагань погодилась Віра стати Василевою дружиною… За матеріалами
Але дива, на жаль, не сталось. Не захотів чи не зміг Василь залишити в минулому свою любов до сивенької. І ради вона не могла йому дати. Ані вона, ані старенька та посивіла Василева мати. Не раз сварені були обидві…
А незабаром Віра дізналася, що чекає дитину. та постійні негаразди вдома далися в знаки. Унаслідок цього первісток Андрійко народився кволеньким. Потім у сім’ї з’явилися ще дві рідненькі мамині донечки.
Час від часу працює Василь на якісь будові, але грошей тих Віра не бачить. Усе йде на його звичку. Геть усе, до останньої копійки. І сказати бодай щось жінка не сміє. Дійшло до того, що й свої невеличкі копійчата мусила ховати, щоб не виніс справний господар із хати…
А згодом іще один клопіт взявся у сім’ї: злягла Вірина свекруха. Приречена, бідна, до ліжка. Але Віру щиро шкодує. І на себе лише нарікає, що клопотів своїй бідовій невістці завдає…
Минають усі сусіди їхню хатину. І родичі обминають десятою дорогою. Ще б пак: у них у всіх хороми! З тією бідосею знатися не хочуть. Працює Віра однак, як проклята: і город, і господарка, і на роботі вона все сама встигає… А як має вільну хвилину, йде на будову підробляти, адже все в домі на її плечах… Хоча й тоненька та маленька, як тріска. За кордон на заробітки поїхати не може, бо на кого дітей залишить? Та й свекруха потребує її уваги…
Отак усе життя проходило у зпрацьованої жінки, як-то кажуть, пхала вона свою біду наперед, а вона назад до неї верталася… А якось, несподівано для всіх, серед білого дня сталась у домі біда: замкнуло електропроводку — і палала хата. Стареньке обійстя вмить спопелилося. Віри вдома якраз тоді не було. Господи, як картає вона себе за це, що тоді не була поряд і не змогла зарадити тому лиху! Бо ж сталося тоді непоправне: не стало найменшої її 13-річної донечки. Сусіди тоді добре знали, що в хаті є лежача бабця, от її й на руках винесли. А дитинці не змогли зарадити.
Не думалося тоді геть жінці, що зима вже у них на носі, що жити немає де, адже без даху над головою залишилися… Лише дуже за донечкою сумувала. Нема гіршого, як таке знати турботливій мамі…
Якийсь час жили вони всі в притулку. Це й зберегло Вірі життя. Бо від хвилювань геть непотрібна якась стала. І ласка Божа, що поруч були медики. Не видужала вона цілком після того, але, Богу дякувати, у дітей була мама, а це головне, бо ж не осиротіли ще двоє її діточок, які, до речі, дуже любили свою матусю…
А те лихо у Віриній хаті сталося якраз напередодні виборів. І представники однієї з партій обіцяли власним коштом відновити сім’ї житло. Слова вони свого швидко дотримали: робота кипіла, хата зводилася на очах… Відлягло Вірі трохи від серця. Розуміла, що мусить жити далі. Бо ж діточок має. Хто ж, як не вона, мама, допоможе їм. І Василь ніби інакший трохи став…
Можна сказати, новенька хатина для їхньої сім’ї — це справжній дарунок долі. Глянула Віра на будівлю — і сльози покотилися з її очей. Ні, не радості, а невимовного жалю: бо чи ж треба була їй та хата ціною власної дитини? Хай би й пішла та, стара хата, аби залишились вони всі просто неба, але всі разом і донечка теж…
Розклала жінка нехитрі пожитки у новій хаті — і знову в сльози. Не розрадить ніхто матір і слів потрібних не знайде, одна печаль у неї… А якось дві Вірині сусідки стали під її брамою, балакають щось, у бік Віриного помешкання головами кивають. Тоді одна взяла та й бовкнула голосно: «Ото десь мають люди щастя! Мої дві дитини гарують по світах і ні одна такої хати не має. А тут диви — як з неба впало…»
Байдужі люди, які такого в житті не знали, ніколи не зрозуміють тієї материнської печалі.
Руслана ЦИЦЮРА
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – obyava.
