Двері були відчинені, а дім практично пустий. «Сину, за що ж ти зі мною так?», – не переставала питати Люба. – Та ж це все – твоє. Ти ж у мене один – виплеканий і випрошений в Бога».
З дому пропало все: техніка, гроші, золото, навіть шуби. Люба спочатку думала, що то крадії вдерлися в її будинок. Та гірка правда, що краяла її душу і ніяк не сприймалася її материнською свідомістю розкрилася дуже швидко. Усе забрав її єдиний син, її Максим.
Люба вийшла заміж за перспективного на той час хлопця – Василя, який вмів заробляти гроші. Дуже швидко їхні справи пішли вгору, жили в достатку. Але Бог чомусь не давав їм дітей. Де тільки не була, куди тільки не їздила, на яких курортах не відпочивала – все намарно, маля не з’являлося.
Часто Люба, сидячи в своєму розкішному будинку, гірко плакала і казала: «А нащо мені все це, якщо ми навіть не маємо для кого дбати».
Василь не сильно переймався тим, що у них немає дітей, бо у нього була робота. Бізнес розширився, він відкрив свої відділення за кордоном і левову частину часу проводив там.
Люба допомагала йому в усьому, та не переставала вірити і молитися. І диво сталося. Через 10 років їхнього спільного життя вона зрозуміла, що при надії.
Народився хлопчик. Назвали Максимчиком, на честь дідуся. Щастю Люби не було меж. Тішився і Василь – сина нарешті має, спадкоємця.
Максимчик ріс, як «пиріг в маслі». Батьки ні в чому йому не відмовляли, все, що тільки захотів – отримував. Вчився в найкращому ліцеї міста, проте навчанню не приділяв належної уваги. Батько все жартував, що «відмінника мені не треба, а гроші рахувати наш Максимко навчився швидше, ніж говорити».
Щось підказувало Любі, що станеться щось недобре, душа матері, вона така – все відчуває. Але завжди втішала себе, що він переросте, усі хлопці проходять через це.
А потім – ще одне випробування: син втягнувся у дуже погану компанію. Спочатку, теж думала, що пройде, та ставало все гірше.
Тоді вони з батьком вирішили, що Максима треба оженити, це точно має допомогти. Дівчат у Максима завжди було багато: великі гроші, дороге авто були доволі привабливим бонусом.
Вибрали Марину – молода, красива, в університеті навчається. Це був і її шанс – жити кращим життям.
І вона ним скористалася, вийшла заміж. Проте не спішила заводити дітей, а для Люби і Василя онуків. Бо відразу «розкусила», що за фрукт їй попався. Тому просто використовувала його та всю його сім’ю, а якщо точніше – їхні гроші.
Салони краси, модні бутіки, навіть машину отримала Марина (після розлучення все, звичайно, забрала собі). Через три роки розлучилася з Максимом, але тепер вона вже була багатою жінкою із серйозним приданим.
Максим все більше «котився вниз». Батько, щоб усього цього не бачити, практично жив за кордоном, а потім знайшов собі молоду дружину. Все, що було в Україні, залишив Любі. Залишив і сина, разом з усіма його проблемами.
І ось Люба в пустій квартирі, розуміє, що життя пройшло, і нічого вже не повернути. Вони з Василем, в гонитві за грошима, за заробітком, втратили свого єдиного сина.
Серце жінки відмовлялося вірити, що це її син так з нею вчинив.
Згадала Люба слова слова своєї матері: «Доню, не побивайся так сильно. Якщо Бог не дає вам діточок, то може на краще. Йому завжди видніше».
Може, мама тоді, багато років назад, казала правду? Як жити далі, Люба поки що не знала.
Фото ілюстративне – leverate.
