Василь пішов із родини, коли доньці було одинадцять. Тоді йому здавалося, що він просто мусив зробити цей крок, бо з Оленою, першою дружиною, жили вже як чужі. Усе частіше були сварки, мовчання, образи. А потім з’явилася Наталя –молода, жвава, життєрадісна. З нею було легко. Він повірив, що ще має право на щастя.
Той факт, що у Василя був шлюб і є дитина Наталі не вельми подобався, але вона вирішила, що якось з цим впорається.
– Не думай, що я забороняю тобі бачитися з Марічкою, – казала Наталя спочатку. – Просто… не втручай її в наше життя. Усе має бути розділено.
Але з часом кожен подарунок для доньки викликав у Наталії невдоволення. То це – “зайві витрати”, то “Олена щось задумала”, то “ти знову хочеш тягнути дві родини”.
Марічка росла тихо. Не просила нічого. Телефонувала рідко, лишала голосові повідомлення на свята:
– Тату, з Новим роком. Як ти?
– З днем народження, татку. Бажаю здоров’я.
А Василь… відчував провину. Глибоку, мов яма. І завжди відкладав щось “на потім” для доньки. Хоча це “потім” все не наставало.
Коли Марічці було двадцять три, вона запросила тата на весілля. Прийшла сама – без мами – і стояла в нього на порозі така стримана, наче чужа.
– Привіт, тату. Я… виходжу заміж. Хочу, щоб ти був.
– Звісно! Як добре! – Василь аж встав зі стільця, розгублений і зворушений. – Доню, я…
Вона не дала договорити:
– Тільки, прошу, не приходь з Наталею. Мені незручно перед мамою. Це мій день.
Він кивнув. І по її очах бачив: скільки недоказаного вона носить у собі.
Тієї ночі Василь не спав. Дивився у вікно, а перед очима стояла маленька Марічка з косичками, яка колись плакала біля хвіртки, коли він ішов з валізою.
Тоді й прийшло рішення.
– Навіщо ти поїхав до ріелтора? – запитала Наталя кілька днів потому, тримаючи в руках якісь папери.
– Є свої справи, – ухилився Василь. – Не переймайся.
– Ти знову щось для тієї дитини робиш? Скажи чесно!
– Вона не “та дитина”, а моя донька, Наталю, – голос у нього був твердішим, ніж звичайно. – І я вже зробив забагато помилок. Цього разу хочу зробити щось правильно.
– А ми? А наш син? – вигукнула вона. – Ти ж знаєш, ми самі платимо кредит!
– І наш син має батька. А вона… мала тільки обіцянки.
Він поїхав до нотаріуса наступного дня. Квартиру оформив на Марічку. Таємно. Без пафосу. Без стрічок. Просто ключі й конверт з документами – у конверт з написом: “Для тебе, донечко. Вибач.”
Весілля було теплим і щирим. Невелике, але з любов’ю. Василь приїхав один. Сидів скромно збоку, але очей не зводив з Марічки. Вона була така гарна, доросла, щаслива. І щось у серці його стискалося – від гордості і від жалю за втраченими роками.
Під кінець свята, коли вже всі вітали молодих, він підійшов до неї, обняв, і поклав їй у руку ключі.
– Це… я не знав, як інакше. Просто візьми. Квартира. Твоя. Хочу, щоб ви з чоловіком мали свій дім. І щоб у тебе нарешті було щось справжнє від мене.
Марічка мовчала. А потім – вперше за багато років – обняла тата.
– Дякую. Я чекала цього не через подарунки… а через тебе.
Наталя дізналася. Образилася. Була сварка. Але Василь залишився спокійним.
– Я не шкодую. Це не просто квартира. Це – моя відповідальність. Я не можу повернути час. Але можу залишити щось, крім болю, бо це – моя рідна дитина.
Минув рік. У Марічки народився син. Вона назвала його… Василь.
І старший Василь приїздив до них часто – не з подарунками, а з часом, турботою, допомогою.
Бо тепер він знав, як важливо не тільки любити, а й бути поруч.
Іноді ми не можемо повернути минуле, але завжди можемо змінити своє теперішнє, щоб стати гідними любові тих, кого колись зранили.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
