Вже який вечір Валентина не могла заснути, сон ніби геть пропав. Все дивиться у вікно, наче кого чекає. Хоча і розуміє, що не повернеться її Василько, але вже всі очі видивилася і виплакала.
Сумна звістка з фронту застала її зненацька. Василь сам пішов воювати, ще в перші дні записався в добровольці. Казав: “Мамо, як не я, то хто. Якщо всі не захочуть йти на війну, то ворог переможе, а цього допустити не можна”.
Відпустила, а хіба можна було втримати? Василь обіцяв повернутися до осені, з Перемогою, звичайно. Жартував, що допоможе мамі на городі картоплю викопати, бо ж без нього. Він веселий був, любив жартувати.
Валентина народила його в 42 роки, як то кажуть, для себе. Заміж вона не вийшла, а дитя дуже хотіла. Чи варто казати, що оберігала сина як найдорожчу перлинку. Та й він завжди обіцяв, що не покине маму.
А тепер? Що тепер робити? Війна сина назавжди забрала. Залишилося лише місце його спочинку, куди щодня Валентина несе квіти. І говорить з сином… Впевнена, він її чує… Он голубка завжди прилітає до неї, сідає на вікно і так пильно дивиться в очі… А вони вицвіли від сліз…
Про те, що син з кимось зустрічається, Валентина не знала. Мріяла, звичайно, що Василь одружиться, внуків подарує. Але не встиг…
В той день Валентина пішла на мoгилу до сина швидше, ніж зазвичай. Коли вже підходила ближче, то зустріла молоду незнайому дівчину, яка молилася і плакала.
Дівчину звали Марина. Вона розповіла, що Василь з нею зустрічався. Валентина глянула на дівчину і зрозуміла, що та чекає дитя, було видно, що вже зовсім скоро.
«Це мій онук?», – ледь запитала пересохлими губами. Скільки щирої надії було в цьому запитанні!
Дівчина лише ще дужче розплакалася, адже її ще ненароджена дитина ніколи не побачить свого батька…
Фото ілюстративне.