Анна Петрівна завжди вважала тишу найвищим благом, на яке людина заслуговує на схилі літ.
Для неї, жінки, що все життя пропрацювала в архіві, спокій був природним середовищем проживання.
Але лікарняна палата №402 виявилася місцем, де її уявлення про гармонію зазнали критики і нерозуміння.
Вона прокинулася не від кроків медсестри чи брязкоту візка, а від громового, майже неприйнятного для стін медичного закладу реготу.
Сусідка по ліжку, притиснувши смартфон до вуха, буквально заходилася від веселощів.
— Ой, Льошо, та ти що! Невже він справді це вигукнув при всіх? — Жінка активно жестикулювала вільною рукою, ніби співрозмовник міг бачити її запал.
Анна Петрівна кинула погляд на годинник: за чверть до сьомої.
До офіційного підйому залишалося цілих п’ятнадцять хвилин — золотий час, який вона планувала провести наодинці зі своїми думками, збираючи волю в кулак перед майбутньою операцією.
Напередодні, коли Анну щойно оформили до палати, сусідка здавалася цілком стерпною.
Вона зосереджено щось друкувала у телефоні.
Вони обмінялися короткими «добрий вечір» і розійшлися по власних внутрішніх світах.
Анна була вдячна за цей мовчазний пакт. Але тепер палата перетворилася на філію цирку.
— Даруйте, — вимовила Анна Петрівна неголосно, але з крижаною чіткістю. — Чи не могли б ви поводитися тихіше?
Співрозмовниця обернулася.
Кругле обличчя, коротка стрижка з відвертою сивиною, яку ніхто й не думав ховати, і неймовірно яскрава піжама у великий червоний горох.
— Ой, Льошику, зачекай, тут мене виховувати почали, — жінка відклала телефон і приязно посміхнулася. — Вибачте мені! Я Марина Сергіївна. Ви як, виспалися? Я от взагалі очей не стуляю перед операцією, тому й теревеню з усіма підряд.
— Анна Петрівна. Те, що ви страждаєте на безсоння, не позбавляє інших права на відпочинок.
— Та ви ж уже все одно не спите, — Марина Сергіївна весело підморгнула. — Добре-добре, буду шепотіти. Обіцяю!
Звісно, вона не шепотіла.
До сніданку вона встигла зробити ще два гучних дзвінки.
Анна Петрівна демонстративно відвернулася до вікна, натягнувши ковдру до підборіддя, але звукові хвилі чужого життя легко долали цю ковдру.
— Донька телефонувала, — пояснила Марина Сергіївна, коли їм принесли вівсянку. — Хвилюється, бідолашна. Я її заспокоюю, як можу. Кажу: «Мамка в тебе кремінь!».
Анна Петрівна промовчала. Їй син не дзвонив.
Хоча вона й не чекала — Андрій попередив, що зранку в нього стратегічна нарада.
Вона сама навчила його, що кар’єра вимагає повної віддачі та дисципліни. Робота — це святе.
Марину Сергіївну забрали першою. Вона їхала на кріслі, махаючи рукою медсестрам і щось вигукуючи про «зустрінемося на тому боці».
Анна Петрівна з полегшенням подумала, що було б непогано після втручання опинитися в іншій палаті.
Її черга настала за годину.
Минуло трохи часу, вона сама не знала скільки.
Медсестра прошепотіла, що все минуло успішно. Анна лише ледь помітно кивнула — вона вміла терпіти. Це була її головна суперсила.
Коли ввечері Анну повернули до палати, Марина Сергіївна вже була там.
Але це була інша людина.
Обличчя кольору попелу, заплющені очі. Вона була тихою. Вперше — по-справжньому тихою.
— Ви як? — запитала Анна Петрівна, сама дивуючись власному бажанню заговорити.
Марина розплющила очі.
Тінь посмішки майнула на губах.
— Жива. Поки що. А ви?
— Теж.
Вони замовкли. За склом згущувалися київські сутінки.
Крапельниці ритмічно відраховували час короткими сплесками.
— Пробачте за ранок, — раптом мовила Марина. — Коли в мене нерви на межі, я починаю базікати без зупину. Знаю, що це дратує людей, але не можу себе опанувати. Це важко мені контролювати.
Анна Петрівна, яка вже приготувала кілька дошкульних зауважень ще зранку, раптом відчула, як вони тануть.
— Нічого. Буває.
Ніч була довгою. Важко було обом, заснути не могли.
Марина Сергіївна більше не брала до рук телефон, вона лежала непорушно, але Анна чула її важкі зітхання.
Якоїсь миті їй здалося, що сусідка тихо плаче, сховавши обличчя в подушку.
Вранці лікар оглянув обох і залишився задоволеним.
Марина Сергіївна миттєво потягнулася до гаджета.
— Оленко, привіт! Ну все, я в строю, можеш не плакати. Як там мої? Кирилко справді мав температуру? А ти йому дала щось? Ой, молодець. Бачиш, я ж казала, що все минеться.
Анна Петрівна несамохіть прислухалася.
«Мої» — це онуки. Донька звітує.
Її власний телефон зберігав горде мовчання.
Вона перевірила пошту: два коротких повідомлення від Андрія. «Мам, як пройшло?» та «Напиши, як звільнишся».
Вони прийшли ще вчора, коли вона ще не могла нічого відповісти.
Вона надрукувала:
«Все гаразд». І, вагаючись, додала смайлик із серцем.
Син завжди казав, що її листи нагадують сухі архівні довідки.
Відповідь прийшла через три години: «Супер! Обіймаю».
— Ваші не планують відвідувати? — запитала Марина вдень.
— Син дуже завантажений. Живе на іншому березі. Та й навіщо ці церемонії? Я доросла жінка, впораюся сама.
— Це правда, — погодилася Марина, але в її голосі пробриніла нотка, яка змусила Анну придивитися уважніше. — Мені донька теж каже: «Мамо, ти в нас як трактор, ти все сама перевариш». Навіщо їхати через затори, якщо все добре?
Вона посміхалася, але очі залишалися сумними.
— Скільки у вас онуків? — запитала Анна, щоб заповнити паузу.
— Троє. Кирилко — найстарший, уже вісім. Потім Марійка та Левчик — погодки. — Марина дістала телефон. — Хочете глянути?
На фотографіях була ціла галерея: дача, море, іменинний торт.
На кожному знімку Марина була в центрі подій. Вона обіймала дітей, робила кумедні пики, цілувала малі онучата.
Доньки на фото не було.
— Це доня знімає, — пояснила Марина. — Вона не любить бути в кадрі.
— Ви часто буваєте у них?
— Та я там майже живу. Донька з зятем на роботах з ранку до ночі, тому я ну, на підхваті. Забрати зі школи, перевірити уроки, наварити борщу на тиждень.
Анна Петрівна кивнула. Щось подібне було і в її житті.
Перші роки після народження онука вона теж була незамінною.
Потім малий підріс, і її візити стали рідшими.
Тепер — раз на місяць, по неділях. Якщо в них немає тенісу чи курсів робототехніки.
— А у вас?
— Один онук. Дев’ять років. Відмінник, займається фехтуванням.
— Часто бачитеся?
— Коли виходить. Вони люди зайняті. Я ставлюся до цього з розумінням.
— Авжеж, — Марина відвернулася до вікна. — Зайняті. Всі ми дуже зайняті.
Увечері Марина Сергіївна раптово сіла на ліжку, обхопивши коліна руками.
— Знаєте, Анно, я не хочу повертатися додому.
Анна Петрівна відірвалася від книги.
— Чому? Ви ж так сумували за дітьми.
— А навіщо? Приїду — і знову по колу: Кирило забув зошит, Марійка розкапризувалася, Левчик порвав куртку. Донька прийде о десятій, зять — ще пізніше. Я буду прати, готувати, прибирати. А вони навіть «дякую» не скажуть. Бо я ж бабуся. Я ж «мушу».
Анна мовчала. Ком підкотився до горла.
— Пробачте, — Марина витерла сльозу. — Щось я розклеїлася.
— Не вибачайтеся, — тихо мовила Анна Петрівна. — Я п’ять років тому пішла на пенсію. Мріяла про театр, про художні виставки. Навіть на курси французької записалася. Провчилася рівно два тижні.
— І що завадило?
— Невістка вийшла на роботу. Попросила допомогти. «Ну ви ж бабуся, ви ж тепер вільна». Я не змогла сказати «ні».
— І як воно?
— Три роки — щодня. Потім онук пішов у приватний ліцей, тепер я потрібна раз на тиждень. А решту часу я сиджу в порожній квартирі й чекаю, коли телефон задзвонить. Чекаю, що мене покличуть. Хоча б як няньку. Якщо не забудуть.
Марина кивнула, шмигаючи носом.
— Мені донька в листопаді обіцяла приїхати. Просто в гості. Я дім вимила до блиску, пирогів з вишнею напекла. А вона дзвонить за годину: «Мам, вибач, у Кирила додаткова математика, ми не встигаємо».
— І не приїхали?
— Ні. Пироги я сусідці згодувала.
Вони сиділи в тиші.
Дощ шурхотів по склу, нагадуючи про те, як швидко минає час.
— Знаєте, що найболючіше? — промовила Марина. — Не те, що вони не їдуть. А те, що я все одно сиджу з телефоном у руках і чекаю. Думаю: а раптом зараз набере і просто скаже, що скучила. Не тому, що треба посидіти з малими, а просто так.
Анна Петрівна відчула, як защеміло в носі.
— Я теж чекаю. Кожного разу сподіваюся на просту розмову. Але розмови завжди тільки «по справі».
— Ми для них — служба порятунку, — гірко посміхнулася Марина. — Бо ми ж мами. Ми ж завжди поруч.
Наступного дня почалися різні процедури.
Після процедур вони лежали мовчки, аж поки Марина не порушила тишу.
— Я завжди вважала свою сім’ю еталоном. Любляча донька, порядний зять, онуки — радість. Думала, що без моїх рук у них все завалиться. Що я — стрижень.
— І?
— І тільки тут, на цих казенних простирадлах, я зрозуміла: вони чудово дають собі раду без мене. Донька за ці чотири дні жодного разу не побідкалася. Навпаки — голос бадьорий. Значить, справляються. Просто зі мною їм було зручніше. Бабуся — це ж безкоштовний ресурс.
Анна Петрівна припіднялася на лікті.
— А я усвідомила інше: я сама в цьому винна. Я змалечку привчила сина до того, що мама — це функція. Вона завжди підстрахує, завжди почекає, завжди відсуне власні плани на задній план. Його графік — це закон, мій — порожнє місце.
— І я так робила, — підхопила Марина. — Один дзвінок — і я біжу, забувши про тиск чи втому.
— Ми навчили їх, що ми — не особистості з власними потребами, — повільно мовила Анна. — Ми привчили їх до нашої невидимості.
На сьомий день з’явився Андрій. Раптово, без попередження.
Анна Петрівна читала книгу, коли він виник у дверях — високий, у дорогому пальті, з паперовим пакетом екзотичних фруктів.
— Мам, привіт! — Він швидко поцілував її в щоку. — Ну як ти? Лікар каже, виписують за пару днів. Може, до нас переберешся? Настя каже, гостьова кімната вільна.
— Дякую, синку, але я вдома швидше одужаю.
— Ну, як знаєш. Якщо що — дзвони, заберемо.
Він пробув рівно двадцять хвилин.
Розповідав про новий проект, про те, що Павлик посів друге місце на змаганнях, про плани на відпустку.
Запитав, чи не треба грошей.
Пообіцяв заїхати наступного тижня і пішов — стрімко, з відчутним полегшенням на обличчі.
Марина Сергіївна, яка вдавала, що спить, розплющила очі, коли двері зачинилися.
— Ваш?
— Мій.
— Гарний чоловік.
— Так.
— І холодний, як айсберг.
Анна не відповіла. На душі було так, що стало важко дихати.
— Знаєте, — тихо промовила Марина, — я тут подумала. Може, нам пора перестати жебракувати в очікуванні їхньої любові? Може, варто просто відпустити їх? Зрозуміти, що вони — дорослі автономні світи. А нам треба терміново згадувати, хто ми такі без ролі «бабусі-няньки».
— Це важко. Майже неможливо.
— Важко сидіти й чекати дзвінка, який ніколи не прийде «просто так». Інших варіантів у нас немає. Або ми доживаємо життя в черзі за їхньою увагою, або починаємо жити самі.
— Що ти їм сказала? — запитала Анна, вперше звертаючись до сусідки на «ти».
— Доньці? Сказала, що після лікарні поїду в санаторій на два тижні. Лікар наполіг на повній реабілітації без навантажень. Сказала, що з онуками бути не зможу.
— І яка була реакція?
— Спочатку — величезне здивування. Мовчання. А потім я сказала: «Оленко, ти ж розумна дівчинка, ти впораєшся. А мені зараз треба подумати про власне серце». Образилася вона, звісно. Але знаєш що? Мені вперше за десять років стало легко. Ніби я зняла з плечей величезний мішок з камінням.
Анна Петрівна заплющила очі.
— Я боюсь. Боюсь, що якщо я скажу «ні», вони взагалі зникнуть з мого життя.
— А вони зараз часто там присутні? По-справжньому?
Запала довга мовчанка.
— От бачиш. Гірше вже не буде. Може бути тільки чесніше.
На восьмий день їх виписали одночасно.
Вони збирали речі тихо, з почуттям, ніби прощаються назавжди.
— Давай обміняємося номерами, — запропонувала Марина.
Анна кивнула.
Вони зберегли контакти одна одної.
Постояли хвилину, дивлячись у вічі.
— Дякую тобі, — сказала Анна Петрівна. — За те, що допомогла мені прокинутися.
— І тобі дякую. Ти не повіриш, але я тридцять років ні з ким так не говорила. Без масок.
Вони обійнялися — обережно, бережучи шви, але міцно.
Анна поїхала першою.
Вдома її зустріла тиша.
Але тепер вона не була гнітючою. Анна розібрала сумку, прийняла душ і лягла на диван.
На телефоні висвітилися три повідомлення від сина: «Мам, ти вже вдома?», «Набери, як відпочинеш», «Не забувай пити ліки».
Вона коротко відписала:
«Вдома. Все гаразд».
І відклала смартфон.
Потім підійшла до старої книжкової шафи. Дістала теку, яку не відкривала кілька років.
Там лежав буклет мовних курсів і розклад вистав у філармонії.
Вона дивилася на ці папірці й відчувала, як всередині прокидається щось давно забуте — інтерес до самої себе.
Телефон задзвонив. Марина.
— Привіт! Вибач, що так швидко, просто хотіла переконатися, що ти не передумала.
— Я рада тебе чути. Справді рада.
— Слухай, а давай зустрінемося? Як тільки одужаємо. Десь через два тижні. Сходимо в якесь затишне кафе. Просто погуляємо в парку. Якщо в тебе буде бажання.
Анна Петрівна глянула на буклет у руках. Потім на телефон. Потім знову на буклет.
— Хочу. Дуже хочу. І знаєш що? Давай не через два тижні. Давай цієї суботи. Я більше не хочу нічого відкладати на «потім».
— Цієї суботи? Ти впевнена? Фахівці ж казали про спокій.
— Казали. Але я тридцять років берегла чужий спокій. Пора подбати про власне життя.
— Тоді домовилися! У суботу.
Вони попрощалися. Анна Петрівна поклала телефон і відкрила ноутбук.
Набір на курси французької якраз тривав.
Вона почала заповнювати анкету. Пальці трохи тремтіли, але вона вводила дані до кінця.
За вікном падав дрібний дощ. Але крізь хмари вперше за довгий час пробилося сонце.
Бліде, осіннє, але воно світило прямо на її монітор.
Анна Петрівна посміхнулася. Життя не закінчувалося — воно просто змінювало мову спілкування. І вона була готова вивчити ці нові слова.
Натиснувши кнопку «Відправити заявку», вона вперше за довгі роки відчула себе не бабусею, не матір’ю, не архіваріусом, а просто Анною. І це було прекрасно.
Фото ілюстративне.
