fbpx
Життєві історії
Валя, на заздрість багачкам, була вродливою, та матері не надто хотіли бiдачку за невістку. Все село гуло, коли вона вже не могла приховати живoта. Коли зійшлася з Василем, навіть жінки, які не раз перемивали кістки Валі, переживаючи, аби чоловіки де не заскочили до неї, тепер аж заздрили

Тяжка доля випала Валентині. – Дитинко моя, хоч ти не побивайся, дасть Бог, Василь поправиться. А людям рота не заткнеш, мусять щось язиками плести.

Старенька сусідка не вмовкала, бо хто ще, окрім неї, пожаліє сиротину. – Буде і в тебе все добре. Мо’ тобі хлопець хороший трапиться… Джерело

* * *

Та Ліза не вірила, що в її житті може бути якась радість. Мама не прожила, а промучилася. І, мабуть, свою доленьку їй у спадок залишила. Батька Ліза не знає. Ще маленькою сказали їй, що нема його. Жили вони в селі у тітчиній хаті, бо мама приїхала у Західну Україну аж із Харківщини. В їхній сім’ї було багато дітей, тож кожен, підростаючи, сам думав, як заробити на хліб. Тітка Сонька, яка не мала сім’ї, й покликала Валю до себе. Племінниця влаштувалася санітаркою в лікарню у сусіднє село. Гроші невеликі, але підтримкою для них було ще господарство. Хоча Валя, на заздрість багачкам, була вродливою, та матері не надто хотіли бiдачку за невістку.

* * *

Валя не була гулящою дівкою, проте село мало про що говорити, коли вже не могла приховати живота. Хто батько дитини, ніхто не знав, навіть тітка Сонька не могла допитатися, хоча серце їй підказувало, чи, бува, не той якийсь «ітер» чи то практикант. Вона жодного разу не дорікнула племінниці за це, не соромила. Лише бідкалася, як то вони житимуть тепер, бо допомоги нема від кого чекати.

Валі справді нелегко було давати раду усьому, але тягнулася з усіх сил, аби доньку нагодувати, одягнути. Та усю гіркоту життя відчула після того, як не стало тітки – Ліза тоді якраз пішла у школу. На роботі чергування випадали й уночі – думай, де дитину прилаштувати. Дякувати Богу, баба Люся виручала, хоча теж слабувала, і не раз казала:

– Хоч би мені не піти з Лізкою, дитина перелякається.

Тому коли до Валі почав «підбивати клинки» заїжджий водій (возив буряк і якось, підвозячи жінку з роботи, й познайомився з нею), то Ліза не раз чула, як баба Люся напоумлювала молоду жінку:

– Прийми його, Валю, тож непоганий чоловік. Казав мені, що його жінка через місяць після весілля з кимось повіялася. Ти йому подобаєшся, а він хоче сім’ю, на роботу в колгосп встроїться, і тобі легше буде. Погано жінці самій, а ще й в селі. І не вийдеш нікуди, бо всі на язики беруть, аби-но який чоловік заговорив…

* * *

Василь з Валею таки зійшлися через рік. Що відчувала мама, Ліза не береться судити, а вона нарешті зрозуміла, як добре мати тата! Дівчинка його відразу й почала так називати. А він теж прийняв її, як рідну. Тепер і вона могла похвалитися гарненькою сукенкою, чобітками чи лялькою, яких їй так бракувало. Навіть жінки, які не раз перемивали кістки Валі, переживаючи, аби чоловіки де не заскочили до неї, тепер аж заздрили.

– Ти дивись, як повезло тій дівці. То, мабуть, щоб доброго чоловіка знайти, треба байстрюка народити, – жалили Валю в самісіньке серце.

А Любка, аби тільки нагода трапилася, навіть не соромилась хіхікати й зваблювати Василя. Та марно. Таких, як вона, чоловік оминав десятою дорогою.

* * *

Ліза пішла в десятий клас. Дуже хотіла поступати в медичний інститут. Хоч і вчилася добре, проте Валя з Василем її відговорювали – боялися, що сільська дитина туди не пройде, а знайомств ніяких не мали. Все намовляли її на педінститут, думаючи, що туди легше поступити.

– Хочу бути лікарем. Буду тата лікувати, – відповідала Ліза, знаючи, що в того проблеми із серцем.

– Доктор – то добра робота, – і собі підтримувала дівчину баба Люся, яка звикла до Лізи, як до рідної внучки. – Ти, дитино, їх не слухай, а пробуй, мо’ й поступиш.

* * *

Та мрії дівчини враз розбилися, як хвилі об камінь, коли довідалася про мамину хворобу. У розпачі були всі. Василь возив жінку по лікарях, але марно. Баба Люся за здоров’я давала щонеділі у церкві і засинала, плачучи над Валиною долею. А Ліза геть почорніла від горя. Після цьому дівчина ледве прийшла до тями. Треба було звикати жити без мами. Час лікує, напевно, і Лізині рани він теж загоїв би, якби не бабські язики. На овдовілого Василя не одна сільська дівка й самотня жінка поглядала. А згодом почали до чоловіка й в’язнути, боячись упустити такий шанс. Проте він ні на кого не звертав уваги.

– Дурні баби, мені Лізу треба в люди вивести, – казав сусідці. – Не можу я її отак залишити, бо кому потрібна чужа дитина? А там заміж віддам, внуків буду глядіти.

Баба Люся тільки втирала сльози, що бриніли в її вицвілих очах.

* * *

Але сільські жінки не знаходили спокою. І давай плести всяку бридоту:

– Де там Василь на когось буде дивитися, коли під боком молода дівка. Матері нема, то вона тепер її замінить. Можна подумати, що чужому чоловікові так шкода сироту. Скоро й ця з пузом ходитиме, «татко» ще ого-го.

Коли ці чутки дійшли до Лізи, дівчина геть впала духом. Василь теж нервував, та віхтем рота нікому не запреш. Тому намагався триматися спокійно. Але того вечора він прийшов схвильований, накапав собі крапель і приліг. На Лізине запитання: «Що трапилося?», відповів: «Нічого. Трохи втомився на роботі». Та коли через деякий час дівчина підійшла, щоб запитати, як він себе почуває, тато нічого не говорив, лише важко дихав. Вона швиденько побігла за медичкою, а та, наколовши чоловіка yколами, викликала швидку допомогу. Василя забрали, а баба Люся не могла заспокоїти дівчину, яка гірко плакала, впавши на ліжко…

* * *

Василя теж поxоронили. Ліза не знала, як жити далі. Баба Люся вже й не покидала її, хоча сама ледь по світу ходила.

Якось, сидячи під горіхом у дворі, почула, як хтось гукає:

– Чи не знаєте, де живе Василь Сахно?

Біля хвіртки стояв молодий чоловік.

– Жив тут, та вже нема його…

Хлопець зайшов у двір і присів біля баби Люсі.

– А ти ким йому приходишся?

– Син…

Юрій розповів бабі, що мама, вкінці, призналася, хто його рідний батько і де його треба шукати. Але пошуки трохи затягнулися, і Юрій дуже розхвилювався, розуміючи, що вже ніколи не побачить батька. Баба Люся розказала усе, що знала про Василя, починаючи з того, як він познайомився з Валею.

– Як Василя не стало, то Ліза геть осиpотіла. Як та дитина житиме, не знаю… – заплакала бабця.

* * *

Через півроку Юрій забрав із села до свого будинку в місті не лише Лізу, а й бабу Люсю. З Лізою він подав заяву до РАЦСу, а без баби Люсі дівчина свого життя теж не уявляла. Та й усі ці біди геть підкосили стареньку, тож залишати її саму не можна було.

– Бач, дитинко, мама всі біди забрала із собою… – пригорнувши до себе Лізу, сплакнула баба Люся.

Автор Олеся ХАРЧУК.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook