Моє дитинство і юність пройшли з мамою і бабусею, в так званому “жіночому царстві”. Чоловіків толком я і не бачила, навіть родичів сильної статі у нас немає і не було. Ні бабуся, ні мама заміжньою не були, мамині подруги теж були чомусь або розлучені або незаміжні. Варто було комусь із них обзавестися постійним кавалером – вони кудись зникали, очевидно в занурювалися в сімейні клопоти.
Мама з бабусею часто мріяли:
– Хоч би у Світланки в житті склалося як у людей – був би хороший чоловік, діти, нормальна сім’я … Не наробила б помилок!
Зі мною, років з дванадцяти проводили бесіди про те, що треба бути дуже уважною, чоловікам відразу вірити не можна. Як тільки виникає проблема, вони, чоловіки, відразу раз – і в кущі. І у бабусі так було в двадцять, і у мами в дев’ятнадцять. Вже така любов – а обидва кавалера, дізнавшись про дитину, відразу ж зникали. Мама з бабусею із задоволенням розповідали мені про труднощі, з якими їм довелося зіткнутися, особливо наголошуючи на втрачені перспективи – мовляв, якщо б не це, зараз би все склалося по-іншому… Ти вже, Світланко, мовляв, такого не допусти…
Проте я завжди була впевнена, що зі мною такого не станеться. Але, коли я закінчувала школу, я закохалася. Від роману голова закрутилася, і атестат я отримувала, розуміючи, що чекаю дитину. Мама плакала, бабуся пила краплі, пророкували мені долю матері-одиначки. Проте Валерій, дізнавшись цю новину, на подив усім зрадів і прийшов свататися. Я думала, що мама з бабусею зрадіють, але помилялася. Вся справа в тому, що вони обидві просто не звикли до того, що все може бути і добре.
– Сімейне життя так не починають! – заявили вони мені. – Нормальні сім’ї так не будуються! Натворили ви справ! Люди спочатку одружуються, а через рік народжують! Ось побачиш, цей шлюб ненадовго! Ти ще згадаєш наші слова…
Ми з Валерієм подали заяву, розписалися, зняли кімнату, народили доньку, через чотири роки – сина. Живемо дружно, не зважаючи на передбачення мами і бабусі, ми вивчилися, працюємо, взяли квартиру в кредит, вже й діти підросли. Але радіти мені не доводиться, бо я абсолютно втратила взаєморозуміння з мамою і бабусею. І в чому я перед ними завинила, досі не розумію.
Валерія, мого чоловіка, і мама, і бабуся, терпіти не можуть, по імені не називають, виключно “цей твій”. При цьому Валерій – чудовий батько і хороший чоловік. Працює, з дітьми займається, подруги заздрять мені, мовляв, якого доброго чоловіка відхопила. А мама і бабуся так не вважають. Якщо Валерію щось вдається – наприклад, зарплату підвищать, на хорошу роботу візьмуть, посаду запропонують, вони тільки морщать ніс: було б чому радіти, з цим впорається кожен. Зате, якщо у Валерія невдача – подряпав машину, втратив паспорт – мама наче радіє: а чого, мовляв, ще й чекати від цього “твого”. Тільки він так і може…
А коли вони дізналися, що я чекаю другу дитину, взагалі перестали зі мною спілкуватися.
– Розлучишся – як ти з двома дітьми будеш? – слізно пророкували вони мені.
При цьому ніякого розлучення ніщо не віщувало. Мій чоловік і далі залишався турботливим батьком і чоловіком. В принципі, Валерій давно знає, що він тещі не подобається, тому в гості туди не ходить. Ну і до себе не кличе теж. Я з дітьми ходжу, приблизно раз на місяць – треба ж спілкуватися з рідними. Але це спілкування зовсім не приносить мені радості. Коли я до них приходжу, чую лише одні закиди: ти нас проміняла на нього, ти нічого не можеш вирішити сама, ти навіть заміж нормально вийти не могла, та якби не цей Валерій, у тебе в житті все могло скластися набагато краще.
Доволі часто наші зустрічі закінчуються сваркою, я збираю дітей і йду, обіцяючи собі більше ніколи до них не повертатися. Але потім забуваю про свою обіцянку, адже, все-таки, це мама і бабуся. У них, крім мене, більше нікого немає.
Також я почала помічати, що мама недолюблює мого сина. Якщо внучку вони з бабусею обожнюють, то до внука ставляться насторожено, це теж мене дуже зачіпає. Я не знаю, що мені з цим усім робити. Мені так хочеться нормальних відносин з усіма. Щоб ходити один до одного в гості, разом тішитися дітьми і внуками, ділитися радощами і проблемами і не чекати постійних підколів – мовляв, а цей “твій” що говорить? Що їх величність з цього приводу думає?..
Я дуже втомилася від цього, не знаю, чи це взагалі можливо – якось всіх примирити? Ситуація ще може покращитися, чи так вже буде до кінця? Не про таке життя я мріяла…
Фото ілюстративне – Freepik.
