fbpx
Життєві історії
Валентина зробила нову зачіску, бо хотіла на зустрічі випускників виглядати приголомшливо. Найбільше вона хвилювалася про зустріч з Олександром, який кинув її заради Олени. Але Олена на зустріч прийшла сама і розповіла, що насправді сталося багато років тому

Валентина зупинилася навпроти перукарні. У вікні вона побачила доньку своєї подруги, – Марина була вже майстром.

– Зайти, чи що, – подумала вона, – треба ж якось підготуватися до заходу. Адже зустріч з однокурсниками – подія значна.

– Тітко Валю, сідайте, – покликала Марина, – спритна, симпатична двадцятип’ятилітня дівчина.

– Маринко, ти мене не дуже коротко підстрижи, щось на кшталт каре.

– Зробимо, не переживайте. Слухайте, а може підфарбувати?

– А давай! Заради такого випадку.

– А який у вас випадок? – поцікавилася дівчина.

– Зустріч з однокурсниками.

– Так вам зачіску треба зробити. І на манікюр погоджуйтеся, раптом там свою стару любов зустрінете, – пожартувала дівчина.

Валентина раптом якось посвітліла лицем, в очах з’явилися теплі промінчики. – Ой, Маринко, була колись і я в твоєму віці, ось також щебетала, закохана була.

– Ой, тітко Валентино, розкажіть, кого любили, хто він, де він зараз.

– Не тільки я, майже пів групи дівчат в нього закохалися. Звали його Олександр, і прийшов він до нас в технікум на другому курсі. У нього батько військовий, його в наше місто направили, ну і сім’я разом з ним. Саша світловолосий був, трохи вище середнього зросту, завжди модно одягнений.

З хлопцями нашими швидко здружився, ну, а дівчата відверто всі намагалися йому сподобатися. І ось тоді вперше я задумалася про те, як одягаюся. Я спортивна була, на фігурі добре все сиділо, але модною мене не назвеш. А ось Олені з моєї групи рівних в одязі не було, мати у неї в центральному універмазі працювала, ось і постачала дочці найкращий і наймодніший одяг.

Зовнішністю Олена не виділялася, але модними сукнями привертала увагу. Але так вийшло, що обійшла я всіх суперниць, в тому числі і модну Оленку. Зуміла подружитися з Олександром.

– І у вас любов почалася? – запитала нетерпляча Марина.

– Почалася. Ще якась любов! Тут скоро іспити, а ми з Сашею щовечора допізна гуляємо. Ми домовилися, що одружимося після технікуму, навіть з його батьками познайомилася. Весна, черемха цвіте, у мене любов; я не ходжу, а як на крилах літаю.

Навіть не помічаю, що дівчата з мого курсу з заздрістю на мене дивляться. Єдине, що мене пригнічувало, як я одягаюся: хотілося щось нове купити, та тільки дефіцит на гарні речі. І ось відправили мою маму на курси двотижневі в інше місто. А коли вона повернулася, пам’ятаю, привезла мені сукню нову і босоніжки, – на що грошей вистачило, то і купила.

Вгадала мама з розміром: і сукня підійшла, і босоніжки на платформі. Босоніжки були з джинсової тканини, або щось під джинсу: синенькі такі, а з боків квіточки яскраві вишиті. Зараз, може це, і смішно, а тоді останній писк моди. Висока платформа незвична була, мама сказала, що треба походити трохи, щоб звикнути.

Ось я і вирішила прокатати їх: пішла на побачення з Сашею в нових босоніжках. Іду по вулиці, ми в приватному секторі жили і раптом бачу, поруч із зупинкою, під черемхою, мій Саша з Оленою стоять. Зупинилася я, ноги, немов у землю вросли, здавалося, небо потемніло.

– І що далі? Що ви їм сказали? – запитала Марина, слухаючи розповідь Валентини.

– Сказала?! Я нічого не сказала, я лише подивилася коханому пильно в очі і втекла. Вчора ще одружитися обіцяв, а сьогодні з іншою стоїть.

А потім, місяців через три слух пройшов, що одружується він з Оленкою. І тоді я поїхала з міста в чуже селище працювати, щоб нічого не знати і не чути про них. Через три роки повернулася, на той час ні Саші, ні Оленки в місті не було. Відразу після весілля поїхали вони разом з батьками, і мати Оленки теж поїхала, так що до сих пір я нічого про них не знала.

А тут Люся, яка нас, що залишилися, збирає, сказала, що повинна бути і Олена на цьому вечорі, спеціально приїде заради такого випадку.

– Тітко Валю, а чоловік її, Олександр, буде?

– Не знаю, Маринко, може і буде.

– Так ви заради нього вирішили зачіску змінити?

– Як тобі сказати, все разом: і виглядати хочеться краще, і показати Олені, що теж за модою стежу, не перетворилася на мотлох. І щоб на нього не соромлячись дивитися.

– Ой, тітко Валю, та я з вас красуню зроблю, хоча ви і так симпатична.

Тиждень пролетів, як один день. Валентина була на вечорі, як сказали, однокурсники, чарівною. Були в основному дівчата (з сивиною, з зрадницькими зморшками, але все одно – дівчата). Ще блиск в очах і ті ж розмови. А ось чоловіків майже не було, багатьох уже давно немає. Прийшли тільки Георгій і Володимир. В загальному, картина звична: середня тривалість життя наших чоловіків, на жаль, невелика.

Олена прийшла одна, – змінилася, розповніла, але така ж модна. Валя спочатку з нею стримано привіталася, а потім Олена сама підсіла до неї.

– Пам’ятаєш, мабуть, до цих пір, як Саша тебе кинув? – досадити мені хочеш? Не старайся, не вийде, все бур’яном поросло.

– Та хіба. А сама, мабуть, сподівалася побачити його. Я б і сама хотіла подивитися, тільки багато років не знаю, де він і що з ним.

Валя насторожилася, адже вона вважала, що Олена одружена з Олександром.

– Одружилися ми тоді, – продовжувала Олена, – два місяці прожили і розлучилися. Батьки сказали, що ми характерами не зійшлися, а я, думаю, не любив він мене. Та й тебе не любив.

Для Валентини розповідь Олени став одкровенням: вона-то все життя вважала, що разом вони, а тут, виявляється, давним-давно сім’ї немає. Олена потім заміж за іншого вийшла, а Олександр знову поїхав з батьками в невідомому напрямку, де зараз живе, з ким живе, чи живий, – ніхто не знає.

Додому Валентина поверталася в сутінках. Біля під’їзду, на лавці сидів Микола Петрович, її знайомий. Познайомила якось колишня товаришка по службі, ось і прилип цей Микола. Сидить зараз з трояндами в руках. Валі він ніколи не подобався, але вона часто вмовляла себе змиритися і пустити людину в своє життя.

До того ж багато років одна живе, чоловіка давно на світі немає. Навряд чи вона його любила – чоловіка свого – швидше за все, поважала. А тепер з’явився шанувальник, і є шанс об’єднатися і не нудьгувати вечорами. «У твоєму віці не кожній так щастить, щоб вдівець тебе запримітив і наполегливо милости чекав», – говорили їй подруги.

Вона знала, що не шукатиме Олександра, знала, що все в минулому. Але знала вона й інше: проросла любов до цього непостійного Олександра, будь він не ладен, глибоко в серці, так проросла, що тільки викорчовувати треба. А може і не любов це зовсім, а образа зачаїлася, яку вона тоді висловити Олександру не встигла.

– Підемо, Миколо, чаю поп’ємо, – запропонувала Валентина.

Микола Петрович підскочив, як хлопчисько, очима закліпав від подиву: такою красивою він її ще не бачив. Вдома Микола все турбувався, що торт не купив.

– Не метушися, у мене тут все просто, по-домашньому,– заспокоїла господиня.

Вона дивилася на Миколу, розуміючи, що подобається йому, може навіть, крім неї, нікого в супутницях життя не бачить. «Чому так, – думала Валентина, – хто нам життя зіпсував, того ми в серці все життя зберігаємо, а хто душею тягнеться, хто життя своє пов’язати з тобою хоче, того відштовхуємо». Але відповіді так і не знайшла.

Фото ілюстративне – magazinetliv.

facebook