Я пенсіонерка і зараз зі мною живе моя внучка. Моїй доньці Валентині 37 років, її доньці Оленці 13. Валентина розлучена, чоловік пішов від неї, коли Оленці було всього 2 місяці. У зятя з’явилася інша жінка, а донька цього не пробачила.
Після розлучення Валентина прийшла з донькою жити до нас. У нас з чоловіком була трикімнатна квартира, в якій ми стали жити вчотирьох: ми з чоловіком, Валентина і Оленка.
Користуючись тим, що за Оленкою є кому доглянути, Валентина часто йшла то до подруг в гості, то вони на природу компаніями вибиралися. Ми з чоловіком були не проти, сподівалися, що у дочки все налагодиться, і вона знайде собі хорошого чоловіка. Я майже завжди відводила і забирала Оленку з садка, потім зі школи, займалася з нею, гуляла.
П’ять років тому Валентина зустріла чоловіка, вийшла заміж і переїхала до нього. Він знімав квартиру в іншому районі міста. Оленку вона з собою не взяла – був кінець навчального року, дівчинці було б незручно добиратися до школи. Коли вони зрозуміли, що у них буде дитина, то вирішили жити у нас. Народився онук. Так і жили.
Валентина з чоловіком і малюком в одній кімнаті, Оленка в іншій, а ми з чоловіком в третій. Жили мирно. Тільки було видно, що до малюка Валентина з чоловіком відносяться набагато краще, ніж до Оленки. Мені було прикро за внучку.
Коли Валентина вийшла після декрету на роботу, з грошима стало легше, і вони зібрали гроші на початковий внесок, оформили іпотечний кредит і купили собі однокімнатну квартиру. Я відразу говорила, що потрібно купувати квартиру поруч з нами, інакше як Оленка в школу ходитиме?
Але вони знайшли якийсь там вигідний варіант і купили житло на іншому кінці міста. Оленку з собою не взяли, щоб дитина не змінювала школу. Валентина попросила мене залишити внучку жити з нами. Начебто і до школи вона вже звикла, і друзі у неї тут, і окрема кімната. Музична школа, знову ж таки, поруч. Якщо брати її з собою, то втрьох доведеться жити в одній кімнаті, змінювати школу.
Ми з Оленкою поговорили, вона сказала, що вважає за краще залишитися з нами, ніж їхати з матір’ю. Так і живемо. Валентина спочатку приїжджала частенько після роботи, щоденник дивилася, зошити у Оленки, за обновками вони ходили. У вихідні вони Оленку забирали до себе, в кафе ходили. Потім все рідше і рідше.
Що маємо тепер. Валентина телефонує дочці разів три за тиждень на п’ять хвилин, і мені два рази в тиждень. Приїжджає 2-3 рази на місяць. Грошей на утримання Оленки вона нам не дає. Ми не запитуємо, і як ніби все в порядку. Навіть аліменти, які платить перший чоловік, залишаються у Валентини.
Але навіть це не так важливо, поки справляємося. Найголовніше, мені дуже неприємно, що Валентина наче забула про Оленку. І внучка це розуміє.
Не знаю, чи можна тут щось змінити? Та чи треба?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
