Олег завжди здавався мамі особливим. Син учительки літератури й директора школи, він із дитинства ріс серед книжок, віршів та шкільних вечорів. Його мама, Валентина Павлівна, мала одну мрію: щоб Олег знайшов собі рівню, розумну дівчину, освічену, щоб разом вони склали справжню інтелігентну сім’ю.
Та життя склалося інакше. В інституті Олег закохався у Світлану – дівчину з села, яка вступила на педагогічний факультет. Вона була відвертою, доброю, але простуватою: говорила гучно, іноді плутала наголоси, носила яскраві хустки й довгі спідниці. Для Валентини Павлівни це було ударом по її амбіціях.
– Сину, – обережно почала вона, коли він уперше привів Світлану додому, – дівчина гарна, але… Ти впевнений, що це твій вибір?
Олег усміхнувся:
– Мамо, вона – моя половинка.
Валентина Павлівна, хоч і не приймала того вибору душею, була мудрою жінкою. Вона знала: коли син любить, марно сперечатися. І тоді вирішила піти іншим шляхом.
– Добре, – сказала вона сама собі. – Якщо вже так, я зроблю зі Світлани справжню даму.
І почалася велика робота. Валентина Павлівна навчала Світлану правильно говорити, читати хорошу літературу, розбиратися в мистецтві. Вчила накривати стіл, підбирати одяг, навіть сидіти й рухатися.
– Ти ж учителька, – казала свекруха, – діти дивляться на тебе. Ти маєш бути прикладом.
Спочатку Світлана ображалася, плакала потайки. Але поступово зрозуміла, що це робиться не зі зла, а з бажання допомогти. І справді, з часом вона змінилася: стала витонченою, впевненою в собі. Її учні захоплювалися, колеги поважали.
Олег після закінчення інституту залишився викладати, отримав звання доцента. Світлана стала улюбленою вчителькою в школі. Їхня пара вважалася зразковою. Єдине, чого бракувало, – дітей.
Роки йшли. Подружжя все ще надіялося, але чуда не ставалося. Спочатку вони говорили про це відкрито, потім намагалися не зачіпати тему, щоб не ранити одне одного.
І от, коли їм обом було вже за сорок, Світлана випадково дізналася страшну новину: в Олега є коханка, молода студентка.
Для неї це був удар, який перевернув усе життя. Ночами вона не спала, дивилася у стелю й думала: «Навіщо жила всі ці роки? Для чого старалася, вчилася, змінювалася? Якщо все одно я для нього нічого не значу?»
Одного вечора вона зібралася й сказала:
– Олеже, я подаю на розлучення.
Він мовчав. Не сперечався, але й не підтримав.
У той момент у справу втрутилася Валентина Павлівна.
– Діти мої, – сказала вона твердо, – ви не повинні отак усе руйнувати. Життя довге, у ньому бувають помилки. Але сім’я – це не те, що можна викинути за поріг.
Світлана сперечалася:
– Ви ж бачите, він мене зрадив!
– Бачу, – зітхнула свекруха. – Але бачу й інше: він каявся. І ти його ще любиш. Не обманюй себе.
Поступово Валентині Павлівні вдалося примирити їх. Олег розірвав зв’язок із тією дівчиною, Світлана простила. І начебто життя знову налагодилося. Вони навіть згодом почали говорити, що, може, всиновлять дитину, щоб заповнити порожнечу.
Та доля мала інші плани. Раптово Олега не стало. Серце. Усе сталося так швидко, що Світлана не встигла навіть попрощатися.
Її світ обвалився. Вона замкнулася вдома, ходила по кімнатах і плакала. Найбільше їй бракувало його сміху, його очей. А поруч завжди була Валентина Павлівна. Вона приносила їжу, змушувала виходити на вулицю, тримала невістку за руку.
І одного вечора сказала:
– Світлано, я мушу тобі щось розповісти.
Виявилося, що та сама студентка, з якою колись був Олег, народила дитину. Вона не хотіла зруйнувати своє життя, тому залишила немовля своїм батькам у селі.
– Я знала про це, – тихо сказала Валентина Павлівна. – І мовчала. Бо боялася ще більше тебе поранити. Але тепер… ти маєш знати правду. У тебе є шанс.
Світлана довго сиділа мовчки. Серце билося швидше. У ній боролися образа, біль і водночас дивне відчуття, що доля дає їй знак.
– Я хочу побачити ту дитину, – нарешті сказала вона.
Вони поїхали в село. Маленька хатина, старенькі дідусь і бабуся. І хлопчик років восьми, з темним волоссям і очима, в яких Світлана раптом побачила риси Олега.
Хлопчик спершу соромився, стояв осторонь. Але коли Світлана простягнула руку, він несміливо підійшов.
– Як тебе звати? – запитала вона.
– Андрійко, – відповів він.
У ту мить вона відчула, що це її доля. Її шанс стати мамою, її спосіб повернути частинку Олега.
Процедури оформлення були непростими, але Валентина Павлівна робила все можливе. Вона допомагала Світлані в усьому: від документів до розмов із сільською владою.
Через кілька місяців Андрійко вже жив із ними. Спочатку він був насторожений, мовчазний. Але поступово звик. Світлана навчала його читати, разом вони малювали, робили уроки.
– Мамочко, – якось несміливо сказав він, і в Світлани з очей покотилися сльози.
Минуло кілька років. Світлана більше не почувалася самотньою. Вона жила заради сина. А Валентина Павлівна була поряд, допомагала, підтримувала.
Часто вони втрьох ходили на кладовище до Олега. Світлана клала квіти й тихо шепотіла:
– Я любитиму твого сина і дбатиму як про рідного.
І кожного разу, коли Андрійко брав її за руку, вона відчувала, що життя, хоч і б’є боляче, але завжди дає другий шанс.
Мораль цієї історії проста: навіть коли здається, що все втрачено, доля може піднести несподіваний подарунок. І головне – мати поруч мудрих людей, які здатні підказати правильний шлях.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
