Коли Валентина несла своїй свекрусі миску борщу, згадувала ті роки, як їй нелегко жилося з батьками свого чоловіка.
Свекри Валю не любили, вони так і не змогли її прийняти, як рідну. І хоча у них був єдиний син і горнутися більше не було до кого, вони всі ці роки були холодними до неї. Ніколи вона жодного доброго слова від них не почула. Але постійно на докори намагалася змовчати.
Валя з чоловіком не мали куди піти, тому, розуміла добре, що вона живе у чужій хаті, і має дотримуватися правил їх родини.
Сказати, що свекри були поганими людьми, так ні, їх усі в селі поважали, але Валентину вони завжди вважали чужою дитиною і ставилися відповідно.
Коли не стало свекра, свекруха стала якоюсь мовчазною, Валентина намагалася більше з нею говорити, але свекруха зовсім не тягнулася до неї.
А потім свекруха лише лежала, вона була старенькою вже, доглядати її, крім невістки, не було кому.
– Донечко, ти зла на мене не тримай, можливо я була не найкращою матір’ю для тебе, бо дуже любила сина свого. Ми з чоловіком тобі ніколи не говорили, але хотіли, щоб він засватав доньку моєї подруги, вони люди грошовиті, а він обрав тебе. Зараз я, дитино, шкодую, що не зрозуміла, що мій син прожив з тобою щасливе життя.
Валентина образи не тримає на свекруху. У неї двоє синів росте і вона сама не знає, яка доля чекає на неї, не хоче, щоб вони бачили, як вона погано поводиться з мамою свого чоловіка. Вона дасть своїм синам хорошу науку.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
