Ірині було двадцять вісім, коли вона зустріла Віктора. Не те щоб вона шукала любов — після кількох невдалих романів і довгих років самотності вона вже й не вірила, що хтось зможе розтопити її серце. Жила просто: робота, дім, книги, у вихідні — кава з подругою. І от одного дня на роботі з’явився він — новий інженер, серйозний, спокійний, із тими глибокими очима, які ніби бачили тебе наскрізь.

— «Віктор Петрович, приємно познайомитись», — сказав він, подаючи руку.

Ірина тоді лише кивнула, але серце її ніби здригнулося.

З часом вони почали все частіше розмовляти — спершу про роботу, потім про книжки, музику, життя. Він умів слухати, умів жартувати, умів просто бути поруч — і від цього Ірині ставало спокійно. Вона ловила себе на думці, що чекає ранку, щоб знову побачити його в офісі.

Та було одне але — Віктор був одружений.

Про це вона дізналася не одразу — якось між розмовами він згадав про дітей. Її наче обухом по голові вдарило.

— «У тебе є сім’я?» — тихо спитала вона.

— «Так… але ми давно чужі. Живемо поруч, але не разом. Заради дітей», — відповів він, відводячи погляд.

Ті слова Ірина потім прокручувала сотні разів. Вона намагалася тримати дистанцію, уникати його, але не могла. Віктор умів бути уважним, теплим, і коли він дивився на неї — їй здавалося, що світ зупиняється.

Якось пізно ввечері вони залишилися в офісі удвох.

Дощ бив у вікно, лампи світлилися тьмяно, і він сказав:

— «Я не можу більше робити вигляд, що ми просто колеги. Ірино, я тебе кохаю».

Вона мовчала. Сльози самі виступили на очах.

— «Не кажи так. Це неправильно…»

— «Може й так, але це правда», — відповів він і торкнувся її руки.

Так усе й почалося.

Їхні зустрічі були тихими, обережними, наповненими страхом і щастям водночас.

Він казав, що не може жити без неї, що діти виросли, а шлюб уже давно лише тінь.

Ірина вірила. Хотіла вірити.

Через рік Віктор сказав, що йде від дружини.

— «Я все вирішив. Вона відпустила. Вона теж давно знала, що між нами нічого немає», — тихо промовив він.

Вони почали жити разом.

Не одразу — Ірина довго не могла звикнути, що він тепер поруч постійно. Але поступово з’явилося відчуття дому. Через рік народилася дівчинка — Софійка. Маленьке диво з блакитними очима, у яких відбивалося все світло світу.

Життя здавалося щасливим, хоч і непростим.

Та з роками Віктор змінився. Він став дратівливим, часто мовчав, почав їздити до старших дітей — Ірина знала, що це правильно, але її душу краяв неспокій.

«Може, я справді забрала його не по праву?» — думала вона, коли дивилася на доньку.

І от коли Софійці було п’ять, дівчинка захворіла.

Спершу застуда, потім температура не спадала, потім дивні аналізи.

Ірина бігала по лікарях, ночувала в палаті, просила, молилася.

Гроші, нерви, сльози — усе змішалося в один безкінечний біль.

Одного разу знайома медсестра порадила:

— «Є в селі під Городком одна баба, люди кажуть — помічна. Може, сходи, коли офіційна медицина не знає, що робити».

Ірина, не маючи вже надії, поїхала.

Село було маленьке, тихе.

Жінка, до якої вона приїхала, зустріла її біля воріт — сива, з лагідними очима.

— «Дитино, ти не просто так прийшла. Твоя душа плаче», — сказала вона, навіть не запитавши, хто Ірина така.

Ірина розповіла все. І про хворобу, і про Віктора, і про те, як вони зійшлися.

Жінка слухала мовчки, а потім повільно сказала:

— «Ти маєш гріх. Не мені судити, але Бог усе бачить. Іноді за наші помилки страждають невинні. Але якщо серце твоє кається — ще можна змінити долю. Допомагай тим, хто беззахисний. Годуй бездомних тварин. Не для показу, а від щирого серця. І щодня молись за дитину».

Ірина схопилася за ті слова, як за останню соломинку.

Повернувшись у місто, почала носити їжу собакам біля ринку, потім котам біля лікарні, потім цілому зграї біля закинутої фабрики.

Спершу люди дивилися дивно, потім звикли.

А вона не зупинялася — щодня, у будь-яку погоду.

І от через кілька місяців, немов дивом, Софійка почала одужувати.

Температура зникла, аналізи стали кращими. Лікарі лише знизували плечима. А Ірина знала: це знак.

Минуло багато років. Софійка виросла, стала гарною, доброю дівчиною. А Ірина все так само годувала тварин. Вона вже не могла інакше — це стало її життям.

З Віктором усе було непросто. Він залишався поруч, але їхні стосунки давно втратили ту теплоту. Бувало, що мовчали тижнями, і тільки заради доньки підтримували ту крихку рівновагу.

Ірина не дорікала. Вона знала: усе має свою ціну. Іноді ночами вона виходила у двір, клала миску з їжею біля хвіртки й шепотіла:

— «Господи, прости мене. Я не знала, що любов може так боліти. Прости, якщо я забрала чуже щастя. Але дякую, що лишив мені дитину й серце, яке може співчувати».

Коти терлися об її ноги, гавкіт лунав здалеку — і Ірина відчувала, що в цю мить її справді хтось чує.

Вона не шкодувала, що колись полюбила. Але розуміла — справжня любов не завжди приносить радість, іноді вона вчить покорі й милосердю.

А коли її питали:

— «Ірино, чому ви так дбаєте про тварин?»

вона лише усміхалася і відповідала:

— «Бо одного разу через них Бог подарував мені другий шанс».

І кожного вечора, ставлячи миски з їжею, вона шепотіла коротку молитву:

«Господи, помилуй усіх, хто любив неправильно, але щиро. І дай спокій тим, хто вміє прощати».

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.