Ірині було двадцять вісім, коли вона зустріла Віктора. Не те щоб вона шукала любов — після кількох невдалих романів і довгих років самотності вона вже й не вірила, що хтось зможе розтопити її серце. Жила просто: робота, дім, книги, у вихідні — кава з подругою. І от одного дня на роботі з’явився він — новий інженер, серйозний, спокійний, із тими глибокими очима, які ніби бачили тебе наскрізь.
— «Віктор Петрович, приємно познайомитись», — сказав він, подаючи руку.
Ірина тоді лише кивнула, але серце її ніби здригнулося.
З часом вони почали все частіше розмовляти — спершу про роботу, потім про книжки, музику, життя. Він умів слухати, умів жартувати, умів просто бути поруч — і від цього Ірині ставало спокійно. Вона ловила себе на думці, що чекає ранку, щоб знову побачити його в офісі.
Та було одне але — Віктор був одружений.
Про це вона дізналася не одразу — якось між розмовами він згадав про дітей. Її наче обухом по голові вдарило.
— «У тебе є сім’я?» — тихо спитала вона.
— «Так… але ми давно чужі. Живемо поруч, але не разом. Заради дітей», — відповів він, відводячи погляд.
Ті слова Ірина потім прокручувала сотні разів. Вона намагалася тримати дистанцію, уникати його, але не могла. Віктор умів бути уважним, теплим, і коли він дивився на неї — їй здавалося, що світ зупиняється.
Якось пізно ввечері вони залишилися в офісі удвох.
Дощ бив у вікно, лампи світлилися тьмяно, і він сказав:
— «Я не можу більше робити вигляд, що ми просто колеги. Ірино, я тебе кохаю».
Вона мовчала. Сльози самі виступили на очах.
— «Не кажи так. Це неправильно…»
— «Може й так, але це правда», — відповів він і торкнувся її руки.
Так усе й почалося.
Їхні зустрічі були тихими, обережними, наповненими страхом і щастям водночас.
Він казав, що не може жити без неї, що діти виросли, а шлюб уже давно лише тінь.
Ірина вірила. Хотіла вірити.
Через рік Віктор сказав, що йде від дружини.
— «Я все вирішив. Вона відпустила. Вона теж давно знала, що між нами нічого немає», — тихо промовив він.
Вони почали жити разом.
Не одразу — Ірина довго не могла звикнути, що він тепер поруч постійно. Але поступово з’явилося відчуття дому. Через рік народилася дівчинка — Софійка. Маленьке диво з блакитними очима, у яких відбивалося все світло світу.
Життя здавалося щасливим, хоч і непростим.
Та з роками Віктор змінився. Він став дратівливим, часто мовчав, почав їздити до старших дітей — Ірина знала, що це правильно, але її душу краяв неспокій.
«Може, я справді забрала його не по праву?» — думала вона, коли дивилася на доньку.
І от коли Софійці було п’ять, дівчинка захворіла.
Спершу застуда, потім температура не спадала, потім дивні аналізи.
Ірина бігала по лікарях, ночувала в палаті, просила, молилася.
Гроші, нерви, сльози — усе змішалося в один безкінечний біль.
Одного разу знайома медсестра порадила:
— «Є в селі під Городком одна баба, люди кажуть — помічна. Може, сходи, коли офіційна медицина не знає, що робити».
Ірина, не маючи вже надії, поїхала.
Село було маленьке, тихе.
Жінка, до якої вона приїхала, зустріла її біля воріт — сива, з лагідними очима.
— «Дитино, ти не просто так прийшла. Твоя душа плаче», — сказала вона, навіть не запитавши, хто Ірина така.
Ірина розповіла все. І про хворобу, і про Віктора, і про те, як вони зійшлися.
Жінка слухала мовчки, а потім повільно сказала:
— «Ти маєш гріх. Не мені судити, але Бог усе бачить. Іноді за наші помилки страждають невинні. Але якщо серце твоє кається — ще можна змінити долю. Допомагай тим, хто беззахисний. Годуй бездомних тварин. Не для показу, а від щирого серця. І щодня молись за дитину».
Ірина схопилася за ті слова, як за останню соломинку.
Повернувшись у місто, почала носити їжу собакам біля ринку, потім котам біля лікарні, потім цілому зграї біля закинутої фабрики.
Спершу люди дивилися дивно, потім звикли.
А вона не зупинялася — щодня, у будь-яку погоду.
І от через кілька місяців, немов дивом, Софійка почала одужувати.
Температура зникла, аналізи стали кращими. Лікарі лише знизували плечима. А Ірина знала: це знак.
Минуло багато років. Софійка виросла, стала гарною, доброю дівчиною. А Ірина все так само годувала тварин. Вона вже не могла інакше — це стало її життям.
З Віктором усе було непросто. Він залишався поруч, але їхні стосунки давно втратили ту теплоту. Бувало, що мовчали тижнями, і тільки заради доньки підтримували ту крихку рівновагу.
Ірина не дорікала. Вона знала: усе має свою ціну. Іноді ночами вона виходила у двір, клала миску з їжею біля хвіртки й шепотіла:
— «Господи, прости мене. Я не знала, що любов може так боліти. Прости, якщо я забрала чуже щастя. Але дякую, що лишив мені дитину й серце, яке може співчувати».
Коти терлися об її ноги, гавкіт лунав здалеку — і Ірина відчувала, що в цю мить її справді хтось чує.
Вона не шкодувала, що колись полюбила. Але розуміла — справжня любов не завжди приносить радість, іноді вона вчить покорі й милосердю.
А коли її питали:
— «Ірино, чому ви так дбаєте про тварин?»
вона лише усміхалася і відповідала:
— «Бо одного разу через них Бог подарував мені другий шанс».
І кожного вечора, ставлячи миски з їжею, вона шепотіла коротку молитву:
«Господи, помилуй усіх, хто любив неправильно, але щиро. І дай спокій тим, хто вміє прощати».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
