fbpx
Життєві історії
В цьому році я абсолютно несподівано отримала в спадок від далекої родички будиночок в селі. Я якраз думала розлучатися з чоловіком. Але він так активно взявся за ремонт цього будинку, що я і не знаю, що тепер робити. Подруга радить – не розлучатися, а жити, нехай і через цей будиночок. Все-таки в наш час будинок побудувати непросто. Я вже зовсім заплуталася – час іде і треба приймати рішення

Мені 28 років і я вирішила розлучатися. Але у мене на руках дитина, і діяти треба виважено і не поспішаючи – розлучатися треба по-розумному. Досить уже, наробила я вже неправильних вчинків в житті під впливом емоцій.

У мене є чіткий продуманий план: згідно з яким, розлучення має відбутися через рік. Зараз я просто потихеньку збираю гроші. Під приводом того, що мені треба одягнутися перед виходом на роботу з декрету, я оновлюю гардероб, хочу купити собі нову зимовий одяг, взуття: адже після розлучення я не знаю, коли ще вийде викроїти на це гроші!

Скоро дитина піде в садок, місце вже дали. За кілька місяців я адаптуюся, знайду роботу, і тоді я відкрию карти перед чоловіком…

Можливо, з боку виглядає, що я поступаю некрасиво, але я так не вважаю. Гроші збираю сімейні, так, зароблені чоловіком. Але по-перше, інакше чоловік їх все одно прогуляє і не помітить, а по-друге, збираю і відкладаю завдяки тому, що віртуозно економлю: не купую напівфабрикати, багато готую, відслідковую акції і не лінуюся ходити в далекі магазини за м’ясом і овочами. Зараз нікому, крім кращої подружки, про свої плани не говорю. Навіщо.

– А може, ще передумаєш йти, – каже подружка. – Добре подумай, адже у вас є спільна дитина.

Але це навряд чи, занадто багато вже образ і нерозуміння між нами… Та й взагалі… Різні ми, ось і все. Ми давно вже живемо кожен своїм життям. У мене дитина, будинок, побут, у чоловіка – зустрічі з друзями, дні народження, корпоративи та інші радощі.

Звичайно, я і говорила з чоловіком, що мені це не подобається, і «намагалася бути мудрішою». Що тільки не робила, так хотіла зберегти сім’ю. Пробувала і сама на ситуацію подивитися по-іншому, і з чоловіком поговорити, і обов’язки якось по новому розподілити – але безрезультатно. Минали тижні і місяці, і прірва між нами тільки росла.

Мабуть, колишніх почуттів вже не повернути. Останнім часом я і сама вже перегоріла. Тепер мене взагалі дратує присутність чоловіка в будинку. Дратують його жарти, сміх, сам голос, як він ходить, їсть і сидить на дивані. І я полегшено зітхаю лише тоді, коли за ним закриваються двері. Одним словом, все вже вирішено…

На початку березня абсолютно несподівано я отримала в спадок від далекої родички – будиночок в селі. Старий, невеликий, далеко від міста. Але це вже щось. В крайньому випадку, продати можна буде. Все-таки мені з сином якась підмога.

Несподівано чоловік теж зацікавився цим будиночком. Зголосився звозити, подивитися спадок. Поїхали по снігу ще, ледве дісталися, але чоловікові і місце, і будиночок несподівано сподобалися.

– Тут треба руки прикласти! – міркував він всю зворотну дорогу. – О, я вже знаю, що ми зробимо! Зміцнимо фундамент, повністю його перебудуємо. Я сам все зроблю за літо! Будемо сина вивозити! Там повітря свіже, ставок! Я йому гойдалки побудую, пісочницю зроблю – щоб не сидів в місті!

А можна будинок утеплити – і взимку туди приїжджати! На Новий рік, наприклад! Ялинку у дворі наряджати.

Я була впевнена, що чоловік через кілька днів і думати забуде про цей будинок. Проте чоловік загорівся не на жарт. Дізнався ціни на будматеріали. У квітні з’їздив туди вже без мене, повернувся ще в більшому захваті, з наміром завозити туди будматеріали і робити ремонт. Десь робочих наймати, десь сам. Друзям всім розповів – їде, мовляв, на сімейне будівництво.

Подруга вважає, що я б мала лише з цього радіти. Але мені чомусь зовсім не радісно. Пізно. Жити з ним я все одно не хочу. Говорити йому про розлучення зараз, коли у мене немає роботи і дитина на руках – теж не буду. А дозволити йому вкладатися в мій будинок, дочекатися, коли він все побудує, і розлучитися – якось непорядно виходить.

– Нехай побудує хоча б будинок. Якщо вже не зміг виростити сина, – каже подруга. – А що? Хоч так вкладеться в дитину.

Але мені якось від цього не по собі. Начебто непорядно це, використовувати людину, коли вона про це і не підозрює.

З іншого боку, він загорівся так, що не втримаєш. Нехай будує? А потім розлучитися з ним, як ні в чому не бувало?

Подруга радить – не розлучатися, а жити, нехай і через цей будиночок. Все-таки в наш час будинок побудувати непросто. І матеріально, і морально. Я вже зовсім заплуталася – час іде і треба приймати рішення. Але що робити, я не знаю…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page
facebook