Мої батьки живуть в селі, а я з чоловіком і чотирирічною донечкою в місті. До батьків ми їздимо рідко, все немає часу. Цього року мені дали відпустку в травні і ми з чоловіком домовилися поїхати туди на травневі свята. Мої так чекають, так готуються! Внучці вже кімнату виділили в будинку, диванчик купили якийсь дивний, у дворі все обладнали – пісочницю, гойдалки.
Мама взагалі запропонувала мені з донькою у них на весь місяць залишитися: дитина в селі відпочине, а я допоможу батькам город посадити. Каже, може, Іван вас привезе і залишить на місяць? Поживете у нас, повітрям подихаєте, ягоди з городу поїсте. Зміните обстановку, поживете сільським життям, відпочинете.
Ідея мами мені сподобалася, але я не впевнена, що у нас щось вийде. Справа в тому, що чоловік і чути не хоче про те, щоб залишити нас у батьків хоча б на місяць «А хто, – каже, – буде мене годувати і обходжувати, поки ти у батьків? Ні вже, відпочинемо разом тиждень на травневих і так само разом додому. Ось виросте донька, буде їздити до бабусі одна».
Одну дочку відпустити так надовго я поки не можу, хоча мамі довіряє повністю. З мамою і татом у мене чудові стосунки. Моя мама чудова господиня. Звичайно, якби я з внучкою залишилися в гостях, весь побут і дитину вона взяла б на себе, це навіть не обговорюється. Дітей мама обожнює, і внучка їй була б тільки в радість. Та й дитині пожити в селі було б цікаво.
Я дуже б хотіла залишитися у батьків хоч на кілька тижнів! Мені теж відпочинок потрібний. Я цілими днями працюю, донька в садочку, а ввечері купа домашніх справ. Батьки далеко, а свекруху ідея бути бабусею абсолютно не надихає. Вона про це відразу попередила, навіть заборонила себе бабусею називати!
Відтоді внучка називає бабусю по батьковій лінії Марія, до цього я ніяк звикнути не можу. Втім, чути це звернення доводиться нечасто: зі свекрухою ми бачимося вкрай рідко. В основному вона дзвонить чоловікові, запитує, як справи, і передає привіти. Про те, щоб допомогти з дитиною, погуляти, пограти, і мови немає.
Чоловік теж допомагає мало – він багато працює. Правда, і заробляє добре. У нас власна двокімнатна квартира, машина, я ні в чому не знаю відмови, ніколи не рахую копійки. На господарство чоловік виділяє гроші щедро, та й на мої особисті потреби не скупиться.
Крім дитини, на моїх плечах весь побут: прасувати білизну, готувати свіже, не нехтувати вологим прибиранням – справ досить. Іван не допомагає по дому ніяк.
Треба сказати, що раніше, коли жив один, Іван чудово справлявся і з цим, і з прибиранням. Але за роки шлюбу конкретно зледащів. Навіть дістати готову їжу з холодильника, і то не може. Йому треба все під ніс подати. Щоранку я мушу погодувати чоловіка сніданком і відправити на роботу. І каву чоловікові зварити я зобов’язана, і шкарпетки подати, бо сам не знайде.
– Дім і побут – твоя задача! – постійно каже він мені. – Моя – заробити гроші. З цим у нас, по-моєму, все в порядку, так?
У плані забезпечення до чоловіка дійсно не причепишся. Я не думаю і не турбуюся про гроші, просто кажу, скільки треба, і чоловік переводить мені на карту.
Але не відпускати мене до батьків – це вже занадто! Це не що інше, як чоловічий егоїзм. Але мій чоловік вважає по-іншому: вийшла заміж – живи з чоловіком, нічого місяцями гостювати у батьків без особливої на то потреби. Йому потрібно, щоб сім’я завжди була поруч.
Фото ілюстративне – olx.
