В той вечір я, як завжди, приготувала вечерю — курячі відбивні, салат, картопельку. Діти бігають, сміються, телевізор працює, а чоловіка все нема. Уже сьома, потім восьма. Дзвоню — не бере слухавку. Ще раз, іще — тиша. Я вже почала переживати, на душі неспокійно, бо зазвичай він завжди писав, якщо затримувався.

— Та не хвилюйся, — каже спокійно моя мама. — У нього, мабуть, просто день важкий. Все буде добре. Прийде зараз твій коханий.

Мені нічого не залишалося, як погодитися з нею і чекати.

Мама останнім часом у мене живе. Раніше вона просто часто приходила — то з дітьми посидить, то борщ зварить, то білизну попрасує. А тепер — повноцінно переселилася до нас.

Вона має дві квартири в іншому місті — ще від бабусі залишилися. Обидві здає, має гарний дохід. Але каже:

— Що мені там самій робити? Приїду ближче до вас. Буду поруч із дітьми, допоможу вам, і мені спокійніше.

Спочатку вона винаймала невеличку квартиру на сусідній вулиці. Це було зручно — і допомога поруч, і своя територія. А потім одного вечора мама сказала:

— Слухай, навіщо я плачу за квартиру, якщо у вас є кімната? Я ж вам не чужа. Буду вам платити за комунальні, і всім добре.

Мені було байдуже, адже це моя мама, я до неї звикла. А от як відреагує мій чоловік на таку пропозицію — я не уявляла. Тому сказала йому про це не відразу, хотіла, щоб він був готовий.

— Мама мені дуже допомагає, я б без неї не справилась. Можна, мама у нас поживе якийсь час? — Обережно запитала я.

Я бачила, що чоловік проти, але тоді він не наважився про це сказати вголос. Мама відразу ж переїхала до нас.

І ось тепер вона живе з нами. І справді допомагає — зранку збере дітей у садочок, погодує, поприбирає. Вечорами щось пече, готує, ніби в нас з’явився другий мотор у хаті. Я вдячна їй. Але останнім часом бачу, що чоловік став якийсь… напружений.

Мама, хоч і з добрими намірами, та все ж робить зауваження:

— Святославе, а чому не замінив лампочку?

— А чого знову не помив машину?

— А чого ти купив дітям чіпси, вони ж шкідливі!

І я бачу, як у чоловіка при цих словах на обличчі з’являється кам’яна маска. Спочатку він мовчав, потім почав виходити «на роботу раніше» й повертатися пізніше.

В той вечір, коли він не прийшов, я вже місця не знаходила. Вирішила: піду хоч хліба куплю, бо в хаті нема. Мама каже:

— Іди, я з дітьми посиджу.

І от іду повз двір, бачу — машина наша стоїть біля магазину. Світло всередині горить, він сидить, дивиться кудись перед собою. Я постукала у вікно.

— Свят, ти чого? Чому не йдеш додому?

Він зітхнув і сказав:

— Бо не хочу.

Мене ніби током вдарило. Стою, не розумію.

— Ти що, посварився з кимось? — питаю тихо.

— Та ні. Просто… я не хочу додому, де кожен мій крок хтось коментує. Я втомився.

Я не знала, що сказати, бо чоловік повністю правий.

— Я зрозуміла, — кажу. — Йдемо в магазин, купимо хліба, а заодно і вирішимо, що робити далі.

В ту ніч я не спала. Діти спокійно сопіли у своїх ліжечках, мама в сусідній кімнаті теж тихенько хропіла. А я лежала й думала: що я зробила не так?

Мама добра, щира, вона справді хоче допомогти. Але ж вона не бачить, що її турбота вже душить нашу родину. І сказати їй це… неможливо. Вона ж сприйме як образу.

Вранці, поки мама поралася на кухні, я обережно завела розмову:

— Мам, а ти не скучаєш за своїм містом? За подругами?

— Та ні, доню. Тут діти, тут ти. Там мені нема що робити.

І я зрозуміла, що вона не поїде.

Наступного дня я все ж поговорила з чоловіком. Ми сиділи в машині — так, як учора, тільки тепер він мене слухав.

— Я знаю, що тобі важко, — кажу. — Але це моя мама. Я не можу її просто вигнати.

— Я не прошу виганяти, — відповів він спокійно. — Просто давай знайдемо рішення. Інакше ми втратимо не її, а нас.

І тоді ми придумали.

Я знайшла мамі невелику квартиру поруч — через два будинки. Сказала їй, що хочемо зробити ремонт і тимчасово треба, щоб вона пожила там. Мама погодилася, але образилася. Не телефонує мені, і не бере від мене слухавку.

Мені від цього дуже прикро, адже я нічого поганого не зробила. Я просто хочу зберегти родину. Моєму чоловікові було некомфортно жити з тещею, і я зробила свій вибір. Але моя любов до мами від того не зменшилася. От тільки як їй це пояснити?

Іноді допомога справді може стати випробуванням. Любов матері безцінна, але сім’я — це теж окрема територія, яку треба берегти. Боюсь навіть подумати, що могло статися, якби я вчасно не одумалася.

А як ви вважаєте, я правильно вчинила?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.