Іван і Олена прожили разом понад двадцять п’ять років. Гарна, спокійна сім’я — не без суперечок, не без турбот, але щаслива. Вони жили в невеликому містечку, мали двох доньок — старшу, Настю, і молодшу, Соломію. Іван працював інженером, Олена — медсестрою.
Їхніми сусідами й найближчими друзями довгі роки була сім’я Володимира і Ольги. Вони часто ходили одне до одного в гості, разом святкували свята, їздили на дачу, навіть діти росли, мов сестри. Тільки Марина, дочка Володимира й Ольги, була старшою — їй тоді було дванадцять, коли Насті ще тільки шість, а Соломії три.
— Он бачиш, Олено, — сміявся якось Іван, — Настя колись дожене Марину, ще й подругами стануть.
— Та куди там, — відповідала Олена, — Марина вже доросла панна, скоро хлопці навколо неї витися будуть.
Марина справді була гарною дівчиною, тихою, вихованою. Іван любив її як свою — завжди приносив їй якісь цукерки чи книжку, жартував, що це “премія за хорошу поведінку”.
Та все змінилося, коли Володимирову сім’ю перевели до іншого міста.
— Ну що ж, — зітхнув Іван, — життя є життя.
Вони обіцяли писати одне одному, телефонувати, навіть зустрічатися час від часу, але як це часто буває — життя закрутило.
Минуло кілька років. Зв’язок з тією сім’єю урвався. І от одного дня Олена випадково почула від знайомих страшну новину.
— Ти пам’ятаєш Володю й Олю? — спитала сусідка. — Там біда… Чоловік на дорозі не впорався з керуванням, з ним і дружина в машині була. Дитини шкода, тепер сирота… Дівчинка, здається, лишилася в бабусі.
— Боже мій… — тільки й прошепотіла Олена.
Того вечора вона розповіла Іванові. Той довго мовчав.
— Ми мали б знайти Марину, — сказав нарешті. — Хоч довідатись, як вона там.
— Та де її тепер шукати… — відповіла Олена тихо. — В нас і свої турботи.
І справді — турбот вистачало. У Івана на роботі проблеми почалися, то й питання з пошуком Марини само собою відклалося.
Минуло ще трохи часу. Дочки росли, одна вступала в університет, друга закінчувала школу. Івана перевели на іншу роботу, він часто їздив у відрядження. З часом про Марину вони просто забули.
Настя вже мала свою сім’ю, Соломія працювала в Києві. Іван і Олена насолоджувалися спокоєм: дача, город, вечірній чай на терасі. Іван любив казати:
— Життя, Оленко, прожили недаремно. Маємо доньок, маємо хату, мир у душі.
— Дай, Боже, щоб так і далі, — усміхалася вона.
Та доля мала інші плани.
Одного вересневого ранку Іван не прокинувся. Просто не стало його. Раптово, тихо, як гасне свічка. Олена довго не могла отямитись. Похорон, люди, співчуття — усе пливло, наче в тумані. Доньки підтримували, але порожнеча залишалася.
Перший час до Олени навідувалися знайомі і родичі, щоб її хоч трохи підтримати. А потім її дім опустив.
Через кілька місяців, коли біль трохи притих, в її двері постукали.
На порозі стояла молода жінка з дитям на руках.
— Ви Олена Петрівна? — тихо спитала вона.
— Так, — розгублено відповіла Олена. — А ви хто?
— Мене звати Марина… Марина Володимирівна. Мої батьки — Володимир і Ольга, ваші давні друзі.
Олена застигла.
— Марина?.. Господи, невже це ти?
Дівчина кивнула.
— Так, я.
Вона виглядала змученою, але гарною. На руках спав хлопчик, може, річний. Олена запросила її в дім, напоїла чаєм, і довго вони сиділи мовчки.
— Я шукала вас ще кілька років тому, — сказала нарешті Марина. — Хотіла подякувати. Колись ви мені багато допомагали. І…
Вона зробила паузу.
— Іван Петрович мене теж знайшов.
Олена спершу не зрозуміла.
— Він?
— Так. Ми випадково зустрілися кілька років тому. Він був у відрядженні в нашому місті. Він упізнав мене. І… ми почали спілкуватися.
Олена злякано подивилася на неї.
— Ти хочеш сказати…
— Так. Ми були разом. І цей хлопчик — його син.
Тиша впала така, що було чути, як цокає годинник. Олена сиділа, мов вражена громом.
— Це… це неможливо…
— Мені теж не хотілося вірити. Але він сам визнав це. Ми були разом майже два роки. Потім він сказав, що не може розлучитися. І пішов.
Марина витерла сльози.
— Я не прийшла за помстою. Але тепер, коли його немає… я мушу думати про дитину. У нас немає нічого. І за законом…
Олена зрозуміла — дівчина хоче частину майна.
— Ти хочеш судитися? — холодно спитала вона.
— Я не хочу сваритися. Але дитина має право.
Відтоді життя Олени перетворилося на пекло. Доньки, дізнавшись, вибухнули гнівом.
— Мамо, ти віриш цій авантюристці? — кричала Настя. — Це просто брехня!
— Там навіть ДНК нема, — додала Соломія. — Хто зна, хто той хлопчик узагалі?
Але Олена не могла так категорично заперечити. Вона знала свого чоловіка — чесного, доброго, але… чоловіка. Іван завжди мав добре серце, міг пожаліти, допомогти — а жінки, іноді, плутають жалість із любов’ю.
Коли Марина подала документи до суду, призначили експертизу. ДНК підтвердило батьківство.
Тоді Олена плакала всю ніч.
— Як же ти міг, Іване… Як же ти міг мені таке залишити…
Суд тривав кілька місяців. Дочки не хотіли поступатися.
— Це наше! Ми все життя з ним жили! — кричала Настя.
— А вона хто така? — додавала Соломія. — Коханка з дитиною!
Марина мовчала. Вона прийшла не за розкішшю — лише за невеликим спадком, щоб забезпечити сина.
Коли суддя оголосила рішення — поділити частину майна, — Олена не відчула полегшення. Лише пустоту.
Минуло пів року. Одного разу Олена побачила Марину в місті. Та стояла біля кав’ярні з малим хлопчиком, що їв морозиво. Вона зупинилася, не знала — підходити чи ні. Але хлопчик раптом побачив її, усміхнувся й махнув рукою.
— Бабусю! — гукнув він, ніби знав її завжди.
Марина зніяковіла.
— Пробачте, він просто так…
— Нічого, — сказала Олена, і навіть усміхнулася.
Вона подивилася на хлопчика, і в грудях защеміло — у нього були Іванові очі.
І тоді вона зрозуміла: хоч якою б болючою була правда, це — частина її Івана. Його життя, що продовжилось.
Ввечері, сидячи біля вікна, Олена дістала стару фотографію. Там були вони всі: Іван, вона, доньки, Володимир, Ольга і мала Марина з косичками.
Сльоза скотилася по щоці.
— Ти все одно залишив мені частинку себе, — прошепотіла вона. — І хай буде так. Хай росте цей хлопчик. Ніхто не знає, як воно — краще…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.