В той вечір в двері Олени постукали, на порозі стояла молода жінка з дитям на руках. – Ви Олена Петрівна? – тихо спитала вона. – Так, – розгублено відповіла Олена. – А ви хто? – Мене звати Марина… Марина Володимирівна. Мої батьки – Володимир і Ольга, ваші давні друзі. Олена застигла. – Марина?.. Господи, невже це ти? Дівчина кивнула. – Так, я. Вона виглядала змученою, але гарною. На руках спав хлопчик, може, річний. Олена запросила її в дім. – Я шукала вас ще кілька років тому, – сказала нарешті Марина. – Хотіла подякувати. Колись ви мені багато допомагали. І… Вона зробила паузу. – Іван Петрович мене теж знайшов

Іван і Олена прожили разом понад двадцять п’ять років. Гарна, спокійна сім’я — не без суперечок, не без турбот, але щаслива. Вони жили в невеликому містечку, мали двох доньок — старшу, Настю, і молодшу, Соломію. Іван працював інженером, Олена — медсестрою.

Їхніми сусідами й найближчими друзями довгі роки була сім’я Володимира і Ольги. Вони часто ходили одне до одного в гості, разом святкували свята, їздили на дачу, навіть діти росли, мов сестри. Тільки Марина, дочка Володимира й Ольги, була старшою — їй тоді було дванадцять, коли Насті ще тільки шість, а Соломії три.

— Он бачиш, Олено, — сміявся якось Іван, — Настя колись дожене Марину, ще й подругами стануть.

— Та куди там, — відповідала Олена, — Марина вже доросла панна, скоро хлопці навколо неї витися будуть.

Марина справді була гарною дівчиною, тихою, вихованою. Іван любив її як свою — завжди приносив їй якісь цукерки чи книжку, жартував, що це “премія за хорошу поведінку”.

Та все змінилося, коли Володимирову сім’ю перевели до іншого міста.

— Ну що ж, — зітхнув Іван, — життя є життя.

Вони обіцяли писати одне одному, телефонувати, навіть зустрічатися час від часу, але як це часто буває — життя закрутило.

Минуло кілька років. Зв’язок з тією сім’єю урвався. І от одного дня Олена випадково почула від знайомих страшну новину.

— Ти пам’ятаєш Володю й Олю? — спитала сусідка. — Там біда… Чоловік на дорозі не впорався з керуванням, з ним і дружина в машині була. Дитини шкода, тепер сирота… Дівчинка, здається, лишилася в бабусі.

— Боже мій… — тільки й прошепотіла Олена.

Того вечора вона розповіла Іванові. Той довго мовчав.

— Ми мали б знайти Марину, — сказав нарешті. — Хоч довідатись, як вона там.

— Та де її тепер шукати… — відповіла Олена тихо. — В нас і свої турботи.

І справді — турбот вистачало. У Івана на роботі проблеми почалися, то й питання з пошуком Марини само собою відклалося.

Минуло ще трохи часу. Дочки росли, одна вступала в університет, друга закінчувала школу. Івана перевели на іншу роботу, він часто їздив у відрядження. З часом про Марину вони просто забули.

Настя вже мала свою сім’ю, Соломія працювала в Києві. Іван і Олена насолоджувалися спокоєм: дача, город, вечірній чай на терасі. Іван любив казати:

— Життя, Оленко, прожили недаремно. Маємо доньок, маємо хату, мир у душі.

— Дай, Боже, щоб так і далі, — усміхалася вона.

Та доля мала інші плани.

Одного вересневого ранку Іван не прокинувся. Просто не стало його. Раптово, тихо, як гасне свічка. Олена довго не могла отямитись. Похорон, люди, співчуття — усе пливло, наче в тумані. Доньки підтримували, але порожнеча залишалася.

Перший час до Олени навідувалися знайомі і родичі, щоб її хоч трохи підтримати. А потім її дім опустив.

Через кілька місяців, коли біль трохи притих, в її двері постукали.

На порозі стояла молода жінка з дитям на руках.

— Ви Олена Петрівна? — тихо спитала вона.

— Так, — розгублено відповіла Олена. — А ви хто?

— Мене звати Марина… Марина Володимирівна. Мої батьки — Володимир і Ольга, ваші давні друзі.

Олена застигла.

— Марина?.. Господи, невже це ти?

Дівчина кивнула.

— Так, я.

Вона виглядала змученою, але гарною. На руках спав хлопчик, може, річний. Олена запросила її в дім, напоїла чаєм, і довго вони сиділи мовчки.

— Я шукала вас ще кілька років тому, — сказала нарешті Марина. — Хотіла подякувати. Колись ви мені багато допомагали. І…

Вона зробила паузу.

— Іван Петрович мене теж знайшов.

Олена спершу не зрозуміла.

— Він?

— Так. Ми випадково зустрілися кілька років тому. Він був у відрядженні в нашому місті. Він упізнав мене. І… ми почали спілкуватися.

Олена злякано подивилася на неї.

— Ти хочеш сказати…

— Так. Ми були разом. І цей хлопчик — його син.

Тиша впала така, що було чути, як цокає годинник. Олена сиділа, мов вражена громом.

— Це… це неможливо…

— Мені теж не хотілося вірити. Але він сам визнав це. Ми були разом майже два роки. Потім він сказав, що не може розлучитися. І пішов.

Марина витерла сльози.

— Я не прийшла за помстою. Але тепер, коли його немає… я мушу думати про дитину. У нас немає нічого. І за законом…

Олена зрозуміла — дівчина хоче частину майна.

— Ти хочеш судитися? — холодно спитала вона.

— Я не хочу сваритися. Але дитина має право.

Відтоді життя Олени перетворилося на пекло. Доньки, дізнавшись, вибухнули гнівом.

— Мамо, ти віриш цій авантюристці? — кричала Настя. — Це просто брехня!

— Там навіть ДНК нема, — додала Соломія. — Хто зна, хто той хлопчик узагалі?

Але Олена не могла так категорично заперечити. Вона знала свого чоловіка — чесного, доброго, але… чоловіка. Іван завжди мав добре серце, міг пожаліти, допомогти — а жінки, іноді, плутають жалість із любов’ю.

Коли Марина подала документи до суду, призначили експертизу. ДНК підтвердило батьківство.

Тоді Олена плакала всю ніч.

— Як же ти міг, Іване… Як же ти міг мені таке залишити…

Суд тривав кілька місяців. Дочки не хотіли поступатися.

— Це наше! Ми все життя з ним жили! — кричала Настя.

— А вона хто така? — додавала Соломія. — Коханка з дитиною!

Марина мовчала. Вона прийшла не за розкішшю — лише за невеликим спадком, щоб забезпечити сина.

Коли суддя оголосила рішення — поділити частину майна, — Олена не відчула полегшення. Лише пустоту.

Минуло пів року. Одного разу Олена побачила Марину в місті. Та стояла біля кав’ярні з малим хлопчиком, що їв морозиво. Вона зупинилася, не знала — підходити чи ні. Але хлопчик раптом побачив її, усміхнувся й махнув рукою.

— Бабусю! — гукнув він, ніби знав її завжди.

Марина зніяковіла.

— Пробачте, він просто так…

— Нічого, — сказала Олена, і навіть усміхнулася.

Вона подивилася на хлопчика, і в грудях защеміло — у нього були Іванові очі.

І тоді вона зрозуміла: хоч якою б болючою була правда, це — частина її Івана. Його життя, що продовжилось.

Ввечері, сидячи біля вікна, Олена дістала стару фотографію. Там були вони всі: Іван, вона, доньки, Володимир, Ольга і мала Марина з косичками.

Сльоза скотилася по щоці.

— Ти все одно залишив мені частинку себе, — прошепотіла вона. — І хай буде так. Хай росте цей хлопчик. Ніхто не знає, як воно — краще…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page