Михайло Іванович і Ганна Степанівна прожили разом уже понад сорок років. Пенсіонери, спокійні люди, звикли до свого невеликого затишку. Їхня двокімнатна квартира в панельній багатоповерхівці давно вже стала маленьким світом – з м’яким килимом, вишитими серветками на комоді, запахом домашнього борщу і старими фотографіями в рамках на стіні.

Троє дітей вони виростили. Старший син Андрій – майстер на заводі, живе з дружиною в новобудові. Середній, Олег, виїхав до Польщі, там має свою справу, одружений, дітей двоє. А молодша – Галина, найменша, найулюбленіша, «мамина дочка».

Колись усі троє дітей мріяли вирватися зі старої двокімнатки, мати своє. І ось – мають. Михайло Іванович навіть іноді зітхав, дивлячись на пусті стільці за вечерею:

– Колись було гамірно, всі бігали, а тепер тиша…

Ганна усміхалася:

– Та тиша – це теж Божа милість. Нарешті спокій.

І справді, жили вони розмірено, спокійно, нікого не турбуючи, нікого не просячи.

Того вечора телефон задзвонив уже пізно. Ганна злякано глянула на годинник – десята.

– Хто би то міг бути так пізно? – буркнув Михайло, відкладаючи газету.

На екрані висвітилася – донька Галя.

– Алло, мамо! – голос був схвильований. – Я завтра переїжджаю до вас.

– Як це переїжджаєш? – здивувалася Ганна. – У тебе ж діти, чоловік…

– Та ми розлучаємося. Все! Остаточно! Я не можу більше там бути, він нічого не робить, на мене не звертає ніякої уваги. Завтра приїду з малими.

Мати сіла на край дивана.

– Галю, ти, може, не спіши? Подумай, може, ви помиритесь?

– Ні, мамо! Там усе, кінець! Я вже й речі зібрала. Завтра до вас.

– Але ж… – почала Ганна, озираючись на чоловіка. – Доню, ти ж знаєш, у нас тут дві кімнати. Твій батько, я… де ми всі розмістимось?

– Та якось! – різко відповіла Галя. – Я ж твоя дочка! Ви що, мене не приймете?

Михайло мовчки вийшов на кухню. Зварив собі чай, зробив кілька ковтків і сказав тихо:

– Ганю, ми не потягнемо. Двоє дітей, та ще й вона знов дитину чекає… У нас нема де стати.

Наступного ранку біля під’їзду зупинилося таксі. Галя з двома дітьми, валізами й пакунками стояла посеред двору, як на вокзалі. Діти плакали, вона металася, шукала ключ.

Ганна вибігла назустріч.

– Доню, ну навіщо ти так? Я ж просила тебе зачекати. Ми ж не готові вас усіх прийняти, у нас місця немає!

– А що мені робити, мамо? – вигукнула Галя. – Він мене не тримав! Сказав: “Йди куди хочеш!” Виходить, я не потрібна ні чоловікові, ні батькам!

Зайшли в квартиру. Маленька кухня, старий диван, дві кімнати, кожна по дванадцять метрів. Галя звалює речі в коридорі, діти кричать, бігають, розкидають іграшки.

Михайло Іванович стоїть, мовчить, тільки важко зітхає.

– Галино, ти ж розумієш, що тут не місце для вас. У нас і так ледве повернутися є де.

– Та нічого, тату! – махнула рукою. – Ми тимчасово. Я потім квартиру зніму, тільки хай мене трохи відпустить. Та й ми з братами колись якось поміщалися в цій квартирі.

– Тоді ми з мамою молодші були, і шум та галас нормально сприймали. А тепер ми люди у віці, нам спокій потрібен. Ти не встигла заїхати, а мене вже від ваших криків голова болить. Та й за що ти знімеш квартиру, як тобі он – через кілька тижнів народжувати, а це означає, що мінімум рік ти у нас будеш, і я точно це все не витримаю.

Дочка пообіцяла, що обовʼязково щось придумає, аби лише батько заспокоївся.

Але минуло два тижні – і нічого не змінювалося.

Діти голосно дивились мультики, Ганна нервувала, бо зранку треба було вставати по ліки в аптеку, а на кухні – безлад.

Михайло не міг спокійно читати газету. А Галя зранку то в телефоні, то плаче, то телефонує колишньому чоловікові.

– Мам, він не бере слухавки! У нього, певно, інша! – ридала вона.

– Доню, не накручуй себе, – вмовляла Ганна. – Подумай, як жити далі.

– А що мені думати? Я до вас прийшла, бо мені нікуди. Ви ж мої батьки!

Якось увечері, коли діти заснули, Михайло не витримав.

– Галю, слухай уважно. Ми з мамою тебе любимо, але… ти не можеш тут жити постійно. Ми пенсіонери, нам спокій потрібен. І ти вагітна. Хто буде доглядати тебе й дітей?

– То що, ви мене виганяєте? – крикнула вона. – Власну дочку?!

Ганна розплакалася:

– Доню, ми не виганяємо. Просто не маємо змоги…

Але Галя вже не слухала. Вона замкнулася в кімнаті й два дні майже не виходила.

На третій день зателефонував старший син, Андрій.

– Мамо, я чув, Галя до вас перебралася?

– Та так… – зітхнула мати. – Ми вже не знаємо, що робити.

– Вона ж завжди все робить, не подумавши.

– Андрію, не суди сестру. Їй важко зараз.

Та через місяць ситуація стала нестерпною.

Галя в квартирі почувалася господинею – розставила свої речі, почала перебирати в шафах. Діти стрибали по старому дивану, а Михайло ночами лежав, не спав.

– Я більше не витримаю, – сказав він. – Завтра я сам поговорю.

Наступного ранку він зібрався з духом.

– Галино, доню, нам треба серйозно поговорити. Ми тебе не виганяємо, але ти мусиш знайти інше житло.

– Яке житло, тату?! – зірвалася вона. – У мене двоє дітей і ще одне на дорозі! Мені ніхто не допомагає!

– Ти ж не одна на світі! – сердито відповів він. – Є чоловік, є його батьки, є держава зрештою!

– А ви?! Ви ж мої батьки!

– Ми вже старі. Ми не витримаємо цього галасу. І нам нікуди втекти від цього…

Галя підвелася, очі блиснули.

– Знаєш, тату, я ніколи не думала, що ви можете мене вигнати!

Вона зібрала речі, дітей, і, не попрощавшись, пішла.

Минуло ще два тижні. Ганна не знаходила собі місця.

– Може, ми занадто різко? – шепотіла вона чоловікові.

– А що б ти хотіла? Щоб ми з інфарктом у лікарню лягли? Ми вже не ті. Їй треба життя будувати, а не на нас опиратися.

І тут одного вечора подзвонив телефон. Це була Галя.

– Мам, ми з Ігорем… поговорили. Він приїжджав. Каже, що був дурень. Ми, мабуть, спробуємо ще раз.

– Слава Богу, доню, – заплакала мати. – Бо серце розривається.

Галя з чоловіком помирилися. Повернулася в їхню квартиру, і потроху життя налагодилось. Через пів року народилася третя дитина. Вона приїхала до батьків – тепер уже спокійна, усміхнена.

– Мамо, тату, – сказала тихо. – Ви тоді правильно зробили. Якби прийняли мене, я б і далі тікала від проблем. А так довелося подумати. І зрозуміла, що сім’я – це не втеча. Це праця.

Михайло тільки кивнув.

Батьківський дім – не притулок від усіх бід, а місце, де тебе люблять і чекають, але не завжди можуть забрати в будь-який момент.

А як ви вважаєте, у такій ситуації батьки мають приймати дітей, чи вони вже дорослі і не мають права навішувати свої проблеми на літніх батьків?

Бо любов не завжди означає «дати». Іноді — навчити стояти на власних ногах.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.